Дейвенпорт стояв перед заставленим книжками стендом, засунувши руки в кишені під червоним фартухом, і думав про плакат із зображенням (гей, гей) Сьюзен Дей.

— Ну що ж, — насмілився порушити мовчання Ральф. — Гадаю, мені краще…

Дейвенпорт стрепенувся.

— Зачекай, не йди, — мовив він. — Підпиши спершу наше звернення, якщо хочеш повернути мені хороший настрій.

Ральф переступав з ноги на ногу:

— Зазвичай, я не втручаюся в такі справи…

— Нумо, Ральфе, — вмовляв його Дейвенпорт. — У цьому немає нічого поганого, ми просто хочемо бути певні, що вискочки на кшталт ватажків «Нашої справи» і політичних неандертальців типу Далтона не прикриють справді корисний жіночий центр. Я ж не прошу тебе підписувати документ на підтримку проведення хімічних випробувань на дельфінах.

— Сподіваюся, — промимрив Ральф.

— Нам би хотілося послати п’ять тисяч підписів Сьюзен Дей до першого вересня. Можливо, це нічого не змінить — Деррі всього лише придорожнє селище, а ця жінка занадто зайнята, — але ж спробувати не гріх?

Ральф хотів було сказати Гамільтону, що єдиною петицією, яку він підписав би не роздумуючи, було б звернення до божеств сну, щоб вони повернули йому три години чудового відпочинку, украдені в нього, але, ще раз глянувши в обличчя книгопродавця, передумав.

«Керолайн підписала б це кляте звернення, — подумав він. — Звичайно, навряд чи її можна було назвати прихильницею абортів, але вона й не була шанувальницею чоловіків, які повертаються додому після закриття барів і лупцюють своїх дружин і дітей, як боксерські груші».

Усе правильно, але не це було головною причиною, яка спонукала б Керолайн поставити свій підпис. Вона зробила б це, щоб мати хоч найменший шанс послухати й побачити навіч таку непокірну пані, як Сьюзен Дей. Вона зробила б це з цікавості, яка була, можливо, однією з визначальних рис її характеру — настільки сильною, що навіть пухлина мозку не могла її подолати. За два дні до смерті вона вийняла квиток у кіно, який Ральф використовував як закладку, із книги, яку він залишив на тумбочці біля ліжка, бо хотіла знати, що саме він дивився. Фільм називався «Чудові хлопці»… І тут Ральф одночасно здивувався й засмутився, збагнувши, які болючі ці спогади. Навіть тепер йому було нестерпно боляче.

— Звичайно, — кивнув він. — Я із задоволенням поставлю свій підпис.

— Це чудово! — вигукнув Гамільтон, поплескавши Ральфа по плечу. Його замислений погляд змінився посмішкою, але, як подумав Ральф, у ній не відчувалося зміни на краще. Посмішка була важкою й не дуже привабливою. — Зайдімо в моє лігво!

Ральф пішов за Гемом у пропахлу тютюном крамничку, яка зовсім не видавалася лігвом о пів на десяту ранку. Вінстон Сміт ішов попереду, зупинившись лише кілька разів, щоб окинути їх поглядом своїх старечих жовтих очей. «Він дурень, але й ти анітрохи не кращий», — неначе промовляв цей загадковий погляд. За цих обставин подібна думка зовсім не здавалася Ральфові такою вже суперечливою. Він узяв газети під пахву, схилився над розграфленим аркушем, що лежав на прилавку біля касового апарату, і підписав звернення до Сьюзен Дей приїхати в Деррі й виступити на захист Центру допомоги жінкам.

Ральф здолав підйом на Ап-Майл-Вілл успішніше, ніж сподівався, і, минувши перехрестя Вітчгем і Джексон-стріт, подумав: «Ось так, некепсько».

Раптовий дзенькіт у вухах і тремт у ногах змусили його зупинитися і прикласти руку до грудей. Серцебиття прискорилося настільки, що він аж злякався. Почувся шелест паперу — це з газети під пахвою вислизнув і полетів у водостічну канаву рекламний проспект. Ральф уже було нагнувся за ним, але вчасно зупинився.

«Не дуже розумно, Ральфе, — якщо ти нахилишся, то, швидше за все, впадеш. Краще залишити це для двірника».

— Чудова думка, — пробурмотів він, випрямляючись. Чорні цятки, немов сюрреалістична вороняча зграя, замигтіли перед очима. Ральф був майже певен, що це його останні хвилини, що зараз він упаде і йому буде вже однаково, що він устиг зробити в цьому житті, а що — ні.

— Ральфе? З тобою все гаразд?

Обережно підвівши голову, він побачив Луїзу Чесс, що жила на протилежному боці Гарріс-авеню за півкварталу від його будинку. Вона сиділа на одній із лавочок біля входу в Строуфорд-парк, можливо, чекаючи автобуса.

— Усе добре, — відповів Ральф, змусивши зрушитися з місця неслухняні ноги. Здавалося, він ішов, долаючи опір дивної грузької рідини, затято сподіваючись дістатися до лавочки. І Ральф не зміг притамувати полегшене зітхання, коли буквально впав на сидіння поряд із жінкою.

У Луїзи Чесс були величезні темні очі — коли Ральф іще був дитиною, такі очі називали іспанськими, — і він міг заприсягтися, що через ці очі чимало хлопців не мали спокою, коли Луїза вчилася в старших класах. Очі досі були прекрасні, але Ральфові не дуже подобалася тривога, що з’явилася в них зараз. Це було… Як? «Занадто дружелюбно», — спало на гадку, але він не був певен, що ця гадка правильна.

— Добре, — луною повторила Луїза.

— Звичайно. — Ральф дістав із задньої кишені штанів хусточку, нишком глянувши, чи чиста вона, і витер лоба.

— Сподіваюся, ти не будеш заперечувати, Ральфе, якщо я скажу, що вигляд у тебе не найкращий.

Ральф заперечував, але не знав, як сказати про це.

— Ти блідий, спітнів, до того ж смітиш на вулиці.

Ральф здивовано глянув на жінку.

— Щось випало з твоєї газети. Здається, це рекламний проспект.

— Невже?

— Ти й сам це чудово знаєш. Зачекай-но.