Ед працював хіміком-дослідником у лабораторіях Гокінґа у Фреш-Гарборі, Ральф знав його як напрочуд доброзичливого чолов’ягу. Їм із Керолайн дуже подобалася Елен — Едова дружина, а їхнє маля Наталі вони просто обожнювали. Зустріч із Наталі була однією з небагатьох подій, які могли відволікти Керолайн від її теперішнього стану, і відчуваючи це, Елен частенько брала дівчинку з собою. Ед ніколи не заперечував.

Ральф знав, що є чоловіки, яких дратує, якщо їхні дружини бігають до стареньких сусідів щоразу, коли дитина втнула що-небудь цікавеньке, — тим паче, якщо хтось із цих сусідів хворий… Ральфові здавалося, що Ед не зможе заснути всю ніч, якщо змушений буде послати когось до дідька, але…

— Йолопе недокоханий! Чи ти відчинишся коли-небудь?! Воруши свою протухлу жопу! Міксер для піхви!

…але голос справді був Еда. Навіть на відстані двохсот-трьохсот метрів важко було помилитися. Тепер водій «датсуна» тиснув на акселератор, як дитина, що тисне на важіль силоміра, чекаючи, коли загориться зелене світло. З вихлопної труби вилітали клуби диму. Як тільки ворота відчинилися для проїзду, «датсун» рвонув, і Ральф нарешті зміг побачити водія. Той був достатньо близько, щоб міг виникнути сумнів: за кермом таки Ед.

«Датсун» підстрибував на ямах небрукованого відрізка дороги між воротами і шосе. Пролунав різкий гудок, і Ральф устиг помітити, як синій «форд-рейнджер», що рухався на захід, вильнув убік, намагаючись уникнути зіткнення з «датсуном». Водій пікапа занадто пізно помітив небезпеку, а Ед, мабуть, узагалі нічого не помітив (лише значно пізніше Ральф почав підозрювати, що Ед спеціально пішов на таран «форда»). Пискнули гальма, почувся глухий удар крила «датсуна» об бік «форда». Пікап в’їхав на лінію між зустрічними смугами шосе. Зім’ятий капот «датсуна» розкрився. Скло розбитих фар посипалося на асфальт. А за мить обидві машини завмерли посеред дороги, переплівшись на взір сюрреалістичної скульптури.

Ральф, остовпівши, спостерігав, як під «датсуном» розливається калюжа бензину. За майже сімдесят років йому довелось бути свідком кількох дорожніх зіткнень, здебільше незначних, і щораз його вражало, як швидко все відбувається і як мало в цьому драматизму. Наскільки це несхоже на кіно, де камери можуть сповільнювати дію, або на відео, де можна, якщо виникне таке бажання, знову й знову дивитись, як авто зривається з обриву. А в житті це всього лише серія розмитих образів, а відтак швидка комбінація звуків: писк коліс, глухий скрип металу, дощ скла. А потім voila — tout fini. [1] Існував навіть якийсь протокол для подібних подій: Як Людина Має Поводитися Під Час Аварії.

«Звичайно, такий ритуал просто необхідний», — міркував Ральф. Щодня в Деррі ставалося близько дюжини таких аварій, а взимку, коли випадав сніг і ставало холодніше, можливо, й удвічі більше. Виходиш із авта, зустрічаєш іншого учасника на місці зіткнення двох машин (які найчастіше ще й переплелися), дивишся й хитаєш головою. Іноді — але взагалі ж, за рідкісними винятками, майже завжди — ця фаза зустрічі супроводжується експресивною перепалкою: визначається провина (доволі грубо), майстерність кожного водія ставиться під сумнів, звучать погрози судового розгляду; однак Ральф вважав, що насправді водії лише намагаються сказати один одному: «Дурню, ти ж налякав мене до смерті!» Останнім па в цьому короткому танці був Обмін Священними Запевненнями — зазвичай, саме в цей момент водії починають брати під контроль свої емоції… Завжди вважаючи власною заслугою те, що ніхто не постраждав, — як і в цьому випадку. Іноді водії навіть обмінюються рукостисканням.

Ральф приготувався спостерігати за всім цим зі свого місця за сто п’ятдесят ярдів від зіткнення, але як тільки прочинилися дверцята «датсуна», він зрозумів, що тут усе буде інакше — інцидент лише розпочинається. І очевидно, ніхто не подаватиме руки у фіналі цієї вистави.

Дверцята автомобіля не просто відчинилися — вони відлетіли.

Вискочивши на дорогу, Ед Діпно завмер біля свого авта, його вузькі плечі квадратом застигли на тлі темних хмар. Він був у потертих джинсах і футболці, й Ральф відзначив, що ніколи досі не бачив Еда інакше як застебнутим на всі ґудзики. І ще щось було намотано навколо шиї Еда: щось біле й довге. Шарф? Так, схоже на шарф, але хто ж одягатиме шарф у таку спеку?

Ед стояв біля авта, дивлячись, здавалося, в усі боки, крім потрібного. Він зиркав довкола так люто, що Ральфові сама собою напросилася асоціація з півнем, що оглядає свої володіння в пошуках загарбників і чужинців. І це схвилювало Ральфа. Ніколи досі він не бачив Еда таким — швидше за все, тому й стривожився, однак його хвилювало й дещо інше. Істина ж була проста: ніколи й нікого Ральф не бачив у такому стані.

На заході прогуркотів грім, тепер уже голосніше. І ближче.

Чоловік, що вибрався з «форда», удвічі, а може, і втричі був більшим за Еда. Величезний живіт звисав над ременем його зелених робочих штанів; на розстебнутій білій сорочці під руками виступали плями поту завбільшки з тарілку. Бейсбольну кепку він зсунув на потилицю, щоб краще розгледіти нахабу, що врізався в його авто. Обличчя чоловіка з важкою щелепою було смертельно блідим, лише на вилицях горіли яскраві плями, і Ральф подумав: «Та він перший кандидат на інфаркт. Якби я був ближче, неодмінно побачив би червоні прожилки в нього на шкірі».

— Гей ти! — крикнув Едові здоровань. Голос, що вирвався з об’ємних грудей, звучав до абсурдності тонко, пронизливо. — Де це ти діставав права, скурвий сину?

Ед одразу ж повернув свою вертку голову на той голос, ніби саме цього звуку він і чекав, — так повертає літак, якого веде радар, — і Ральф уперше побачив очі Еда. Відчувши, як у грудях у нього наростає тривога, він побіг на місце аварії. А в цей час Ед рушив до здорованя в просяклій потом сорочці й бейсбольній кепці. Він ішов на негнучких ногах, якось дивно смикаючись, що було геть несхоже на його звичайну легку ходу.