— Щось недобре, — сказав він. — Шаворський іще вдень мав прийти або прислати кого-небудь.

Він помовчав, пожував губами і невпевнено, ніби чекаючи поради, промовив:

— Не знаю, що й думати. Чи не трапилося чого?..

— Може, сходить розвідати? — запропонував Олексій, відчуваючи, що саме цього й чекає від нього Рахуба.

— Куди ти підеш?

— Куди скажете…

Рахуба потер вертикальну складку на лобі, скоса глянув на Олексія і, насупивши брови, погасив гострий допитливий блиск в очах.

— Чорт його душу відає! З одного боку… Хоч сидіти тут і чекати біля моря погоди теж не дуже розумно. Мабуть, і правда, сходи з'ясуй, що там таке.

— Куди?

— На Новобазариу, куди ж іще… Тільки дивись, щоб хвіст не причепився. Чекай, — зупинив він Олексія, що рушив до дверей, — не затримуйся там. Узнаєш — зразу назад. Скільки тобі часу потрібно?

— За годину обернусь.

Рахуба дістав годинника.

— Без чверті десять, — сказав він. — Ждатиму дві години. Потім піду…

— Гаразд.

Над містом висіли хмари. Повітря було душне, стиснене, просякнуте пахощами бузку і квітучих каштанів. Коли Олексій підходив до Новобазарної, почав сіятись дрібний дощик. Прісний запах зволоженої пилюки заглушив усі інші запахи, і вулиці сповнило шелестіння дощу в настороженій тиші.

… Олексій постукав у віконну раму. Ніхто не озвався. Вікна мадам Галкіної були зсередини зачинені віконницями. Олексій почекав і стукнув ще раз, гучніше. І знову ні звуку у відповідь.

«Може, вони в каптьорці?» — подумав він.

Намацуючи ногами сходинки, спустився з ґанку, підійшов до воріт. Вони були замкнені. Міцні дубові стулки щільно пригнані до підворіття — ні згори, ні знизу не пролізти. А стукати не можна: ще сусідів розбудиш.

Він спробував пригадати, який цей двір. Наскільки пощастило роздивитись учора вночі, між флігелями був якийсь паркан. Отже, має бути підхід із сусідньої вулиці, через суміжні двори.

Він відійшов од воріт і рушив до перехрестя. Поминув будинок номер шість, ще будинок і несподівано завмер на місці: на розі, перегороджуючи тротуар, чорніли дві чоловічі постаті. У темряві Олексій помітив їх надто пізно, коли до невідомих лишалося всього п'ять-шість метрів.

— Стій! — наказали йому. — Ні з місця! Хто такий?

На одному з чоловіків була шкірянка: тьмяний блиск лиснів на його рукаві, ламаючись біля ліктевого згину, і в першу мить Олексій подумав: «Наші! Чекісти!..»

Одразу ж думки вихором закрутились у нього в голові: чому вони тут?.. Що трапилося?.. Невже Олов'яников ще якимсь шляхом розкрив явку мадам Галкіної і вже ліквідував її? Навіщо?! Тепер усе, що з такими зусиллями пощастило зробити: втертися в довір'я до Рахуби, знайти явки, приліпитись до Шаворського, стояти на самому порозі великого контрреволюційного підпілля, — все летить до дідька! От тобі й Олов'яников — «легендарний оперативник»! Та й засідка якась нерозумна: чому на вулиці, чому не в квартирі?..

— Хто такий, я питаю? — повторив чоловік у шкірянці.

— Та ви самі хто такі? — похмуро озвався Олексій.

— Чека, попрошу документи!

Сліпучий промінь електричного ліхтарика уперся в обличчя Олексія, він мимоволі прикрився долонею.

— Еге, — промовив один із людей, що стояли перед ним, — та я його вже бачив! Це ж наш! Чого ти тут ходиш, хлопче?..

Невідомо, чим би все закінчилося, коли б не було промовлено цих слів. Олексій, можливо, назвав би себе: все в ньому кипіло від досади на Олов'яникова. Тепер же його немов ударило: «Провокація!»

В Одесі його знали тільки три чекісти: Інокентьєв, Олов'яников і той, що якось приїздив до Синєсвитенка, — Царьов. Нікого з них тут не було.

«Липа!..» — майнуло в голові.

За одну мить він пригадав і злодійкуватий погляд Рахуби, і солоденьку прощальну посмішечку Шаворського, і стало зрозуміло, чому такий глухий і непривітний будинок мадам Галкіної: зустріч на розі була навмисне підстроєна!

«А, гади! Ну, я ж вам!..»

Ще в Херсоні разом зі своїм найкращим приятелем Федею Фоміним під керівництвом слідчого карного розшуку Петра Костянтиновича Буркашина, в минулому матроса й циркового борця, Олексій опановував хитрі премудрості відомої японської боротьби «джіу-джитсу».

У складних перипетіях чекістської роботи в нього було достатньо випадків перевірити й відшліфувати на практиці засвоєні від Буркашина прийоми.

Брязнувши склом, ліхтар врізався в стіну, рука, що тримала його, безвільно повисла, а бандит, утробно ікнувши, упав, збитий дужим ударом під груди, на тротуар.

Боячись промахнутись у мороці, Олексій тільки відштовхнув другого бандита плечем і кинувся тікати вулицею.

— Стій! — закричали позаду. — Стріляю!..

Олексій біг пригнувшись, різко змінюючи напрям, чекав пострілів. Відчуваючи, що одірвався від переслідувачів, він вихопив браунінг і тричі пальнув назад, беручи приціл трохи вище, ніж треба було: десь у глибині душі в нього все ще ворушився сумнів — а що коли помилився, що коли це справді свої?..