— Ясно, — сказав Олексій.

Шаворський устав з стільця і, підійшовши до вікна, неголосно покликав:

— Галино, зайдіть.

Стукаючи дерев'яними підошвами, до кімнати ввійшла дівчина в марлевій блузці.

— Це Сивий, — сказав Шаворський, — ви його вже бачили.

Вона мигцем глянула на Олексія і сіла на скрині, що стояла біля дверей. Голову вона трохи закидала, коса важким вузлом лежала в неї на потилиці.

— Справа ось у чому. Сивий поїде разом з вами, допоможе доставити те, про що ми говорили, це досить важка річ. Ви в свою чергу допоможете йому зустрітися з Нечипоренком. Сивий умовить його приїхати для переговорів в Одесу. — Дівчина здивовано розширила очі, і Шаворський пояснив: — Я все це доручив би вам, та краще, коли поїде спеціальний порученець: отаман любить, щоб до нього виявляли повагу. Зрозуміли мене?

Вона кивнула.

Олексій скоса приглядався до своєї майбутньої супутниці. Вона була по-своєму гарна: очі широко розставлені, прямий ніс, пушок над губою. Псував її рот: невеликий, стиснутий, з опущеними куточками губ. Він надавав її обличчю недоброго, навіть, здавалося, жорстокого виразу.

— «Ундервуд» принесуть сюди о десятій годині, — сказав Шаворський. — Уночі зможете виїхати. Йдіть, Сивий, готуйтесь до від'їзду. Не забудьте про мотузок для пояса.

У вікно видно було, як із кущів виліз господар, що тільки-но повернувся. Шаворський покликав його:

— Усе гаразд?

— Усе. Вас теж провести?

— Я спатиму, — сказав Шаворський, — вночі не довелося. Постели на горищі, де минулого разу… Сивий, у ворота не йдіть, краще берегом…

Золотаренка, не було вдома. Олексій устиг написати докладний рапорт і десятки разів переміряти кроками, кухню, поки той нарешті прийшов. Олексій звелів, не гаючи ні хвилини, доставити рапорт у ЧК.

За годину Золотаренко приніс йому нашвидку надряпану записку від Інокентьєва:

Розуміти це треба було так: їдь, розбирайся і вирішуй на місці, що робити, бо зустрітися не вдасться. Про Нечипоренка вже відомо. В Тирасполь відряджено нашого розвідника, якого о третій годині дня можна зустріти у привокзальному трактирі. При собі він матиме паперовий пакет, навхрест перев'язаний синьою ниткою. «Дайте олівець» і «Пишіть вуглинкою» — це пароль для нього і відповідь. На випадок крайньої необхідності звернутись по допомогу до голови повітової ЧК товариша Недригайла, передавши йому «привіт від Максима».

— Чому він сам не прийшов? — запитав роздосадуваний Олексій.

— Ні хвилини часу не було. Там чекісти зібралися, поїхали кудись за місто: бандити знову чогось накоїли. А начальник (так Золотаренко звав Олов'яникова) ще не повернувся. Сьогодні тільки чекають.

— Звідки вони знають про Нечипоренка?

— Дивак! Гадаєш, ти в них один?..

Отже, їхати доводилося без попередньої розробки. План міг бути лише такий: виманити Нечипоренка на побачення з Шаворським в село Нерубайське, що за дванадцять-п'ятнадцять верст від Одеси, а там уже вирішувати, що робити далі.

О десятій годині вечора Олексій повернувся до Різничука. В саду він йогом до носа зіткнувся з Микошею. Освітивши Олексія ліхтариком, Микоша сказав:

— Гайда швидше, на поїзд запізнитесь.

Усе вже було готове до від'їзду. Дівчина, одягнута по-дорожньому, в білій ситцевій косинці та чистенькій сільській свитці, сиділа в кімнаті за столом, слухаючи останні напучення Шаворського. На скрині стояв великий «Ундервуд». Це була старовинна машина, без футляра, з окремими комплектами заголовних і простих літер. Її загорнули в ряднину, щоб не випирали гострі деталі, і поклали в мішок. Шаворський вивів Олексія в сусідню кімнату і ще раз нагадав, куди та до кого треба запросити Нечипоренка.

Олексій з Галиною вирушили на вокзал. Микоша провів їх до Канатної. Далі вони пішли удвох, Галина трохи попереду, з маленьким клуночком у руці, Олексій позаду, з важким «Ундервудом» за плечима.

На перон їм пощастило потрапити задовго до посадки, але там уже було повно людей. Біженці з голодних районів, багатосімейні молдавани у високих хутряних кучмах, демобілізовані червоноармійці. Натовп різномовно гомонів, лаявся; плакали діти. Де-не-де ліхтарі осявали їх скупим тьмяним світлом.

Коли подали поїзд на Тирасполь, одразу ж виникла тіснява. Люди ринули до вагонів. У повітрі над головами попливли кошики й скриньки. У пробках, що утворились біля кожних дверей, жалібно закричали придушені діти. А з вокзального приміщення прибували все нові групи бажаючих попасти на поїзд.

Підхоплений людським потоком, Олексій незабаром опинився біля дверей одного вагона, але тут помітив, що Галини біля нього нема. Він завертівся на місці, відшукуючи її. На нього натискали, брутально лаяли, відштовхували вбік і, врешті, зовсім випхнули з натовпу.