Більше він нічого не встиг розповісти: його покликали нагору.

Пообідавши, Олексій пішов у місто.

Насамперед він розшукав за адресою, яку йому дав Фельцер, шевську майстерню. Згорблений, підсліпуватий швець пообіцяв пошити чоботи за три дні.

Тепер лишалися ще дві справи: побачитися із сестрою і влаштуватись на ночівлю.

З Катериною Олексій давно втратив зв'язок. За останній рік він не одержав від неї жодної вісточки. І хоч могло трапитися, що листи сестри просто не знаходили його на фронті, до всього звиклий за ці роки Олексій підготував себе до будь-якої несподіванки.

Йшов він рідною. вулицею, пізнаючи незабутні її прикмети: акації вздовж викладених вапняковими плитами панелей; паркани, в яких знайома кожна лазівка; гранітні тумби біля воріт; покороблені, поруділі від часу номерні знаки…

Підходячи до свого дому, Олексій мимоволі сповільнив ходу…

Двері відчинив незнайомий старий чоловік.

— Давно не живуть, — сказав він, — більше року… Будинок найняли… Хто ж їх знає, куди виїхали. Казали, у Великі Копані, а потім була чутка, що в Катеринослав… Ні, листи ніякі не приходили… Ви хто їм доводитесь?

— Привіт привіз від брата, — відповів Олексій і попрощався.

На душі було тяжко і від того, що в батьківському будинку живуть чужі, і від турботи за сестру. До того ж тепер загинула надія хоч що-небудь узнати про батька, від якого Олексій теж не мав вістей. А знайти Катерину вдасться, мабуть, не скоро: до Катеринослава далеко…

З житлом Олексій влаштувався несподівано просто. Виручив усе той же Федір Фомін, в якого Олексій спитав, чи не знає він, де поблизу наймається кімната.

— Давай до нас! — запропонував він. — У мене мамуня та сестричка Люська. Вони раді будуть. Підеш?

— Піду, — відповів Олексій. — Мені спати ніде.

Фомін збігав кудись попередити, що на деякий час вийде, і повів Олексія на Забалку, де він жив.

Недалеко, від міського базару Олексій побачив льотчика Філіппова. Щоки його буди багрові, хода неприродно тверда, і ноги він ставив широко, наче сумнівався в міцності тротуару; планшет і маузер бились об коліна. Його підтримував за лікоть високий військовий з одутлим, в рожевих плямах обличчям, перетягнутий офіцерською портупеєю і з палашем на ремені.

Мати Фоміна й сестра, така ж кирпата і рожевощока, як і її брат, прийняли Олексія гостинно, напоїли чаєм з сахарином, і юнак відчув себе, мов у рідному домі..

Постелили йому в тісній кімнатці, де вміщалися тільки вузька казармена койка та круглий столик. Лежачи в постелі, Олексій пригадав візницю: за Дніпром невпинно гуркотіли гармати. Будиночок увесь здригався. Олексій заплющив очі. Ось він і повернувся в Херсон. Завтра почнеться нове життя.

Чимось невловимо схожий був на Брокмана новий начальник Олексія — Величко. Це був уже немолодий чоловік, лисуватий, рябий, з розумними, уважними очима. На лівій руці в нього невистачало трьох пальців, — говорили, що він втратив їх у перестрілці ще в п'ятому році. Родом Величко був з Пітера, де починав працювати в ЧК разом з Урицьким.

Співробітники у відділі підібралися йому до пари: мовчазний, похмурий донбасівський шахтар Микола Курлін, сухотний вчитель з Полтави Йосип Табачников, широкогрудий, з пушистими вусами і трубним голосом одесит Іван Петрович Воронько — колишній матрос, що брав участь у повстанні на крейсері «Очаков». Усі вони були люди солідні і надійні.

Олексієві відвели місце в одній кімнаті з Вороньком. Тут стояли два столи, кілька табуретів і килимовий диванний матрац без валиків і подушок. У кутку, під стіною, височіло щось вкрите рядниною.

Першого ж дня Воронько спитав Олексія:

— Ти книги любиш?

— Які книги? — не зрозумів Олексій.

— Всякі.

— Ну, люблю,

— То краще розлюби, спокійніше буде.

Виявилося, що під рядниною в кутку книжковий штапель. Книги були пристрастю Воронька. Він збирав їх де тільки міг і нікому не дозволяв навіть доторкатися до своєї бібліотеки. Було дивно спостерігати, як цей великий, бувалий чоловік щоранку обережно знімав ряднину і перевіряв, чи всі книги на місці. Короткими незграбними пальцями він водив по глянсуватих спинках, здував пилюку, витягуючи трубочкою сухі жорсткі губи, іноді Воронько витягав якусь книгу, перегортав її сторінки, зітхав і клав на місце. Читати не було часу. Потім він вкривав рядниною своє багатство — дбайливо і з якимсь особливим секретом, щоб відразу було помітно, якщо хто-небудь торкнеться не спитавши. В усьому, що не стосувалося книг, Воронько був людиною широкої натури, компанійський, готовий поділитися останнім. Свою пристрасть до книг він пояснював скупо, немов соромливо ховав від стороннього погляду щось найбільш задушевне і потаємне.

— Розум у людині поважаю… Допусти наших до книжок — умить розтягнуть на цигарки. Не можу такого переносити.

Якось вранці до кімнати ввійшов Величко.

— В першому госпіталі поранені зчинили бучу, — сказав він. — Лікарів арештували. Сходіть, розберіться…

Воронько і Олексій прийшли в госпіталь у самий розпал мітингу.

Ходячі поранені в шинелях поверх нижньої білизни товпилися на подвір'ї навколо санітарної двоколки. На ній стояв чорнявий червоноармієць, спираючись на милицю і тримаючи на вису товсто забинтовану, скуту лубком ногу. Рубав повітря розчепіреною п'ятірнею і надривним голосом виголошував промову: