Шрифт:
Не зупиняючись і не відповідаючи на постріли, Олексій закричав:
— За ним, Федько, за ним!.. — І почув, як осипався щебінь під ногами Фоміна, що рвонувся в темряву.
Олексій підскочив до амбара. Він наспів вчасно: з горища стрибнув чоловік. Важко і незграбно, впавши на руки, він приземлився на купу гнилої соломи біля стіни і не встиг підвестись, як Олексій ткнув йому наганом у спину.
— Руки вгору!
Невідомий голосно, немов з переляку, ойкнув і рачки поповз убік.
— Руки вгору! — крикнув Олексій. — Стріляю! Той швидко підняв руки.
— Смирно стояти! — попередив Олексій. — Тільки що — вб'ю на місці!..
Переклавши наган у ліву руку, він обшукав затриманого і, на свій подив, не знайшов зброї. Нічого, крім якихось паперів. Олексій дбайливо сховав їх у нагрудну кишеню. Затриманий був середній на зріст і не дуже міцний. Без зброї він був цілком безпечний.
Олексій наказав:
— Йди вперед! Руки можеш опустити, але гляди!.. Стрілятиму одразу!
Той вимовив тремтячим, несподівано тонким голосом:
— Прошу пробачення… Ви проткнете мені спину…
І Олексій, який чекав опору, готувався до боротьби, відчув якесь дивне розчарування: зовсім не так він уявляв собі зустріч з шпигуном!..
— Уперед! — наказав він. — Без розмов!..
За пустирем вони зупинились. Олексій прислухався, чи не йде Фомін. Але того не було. Вдалині гримнули два револьверних постріли…
Через деякий час Олексій зустрів групу з п'яти чоловік, озброєних гвинтівками — червоноармійців із частини, що стояла на Військовому Форштадті, послали дізнатись, хто стріляв на пустирі…
… Тільки завівши арештованого в освітлений вестибюль ЧК, Олексій, нарешті, розглядів його. Це був веснянкуватий блондин років тридцяти, в цивільному одязі і у форменому кашкеті з технічним значком на оксамитовому околиші, які носили студенти й службовці будівельних відомств. Давно неголений, блідий до того, що на скронях і на горбочку тонкого довгого носа проступала синява, він злякано моргав водянистими очима. Дивлячись на нього, не вірилося, що це той самий шпигун, який з дивовижною спритністю і нахабністю під боком у ЧК подавав сигнали білим і через якого загинула плавуча батарея на Кошовій…
Величко й Курлін поїхали на Сухарне з оперативною групою.
Брокман був у своєму кабінеті, але до нього Олексія не пустив завжди скудовчений і галасливий шофер і ординарець голови Мишка Ганикін. Він лежав горілиць на широкій лаві, яка загороджувала двері в кабінет, і спав, накривши обличчя шкіряним шоферським кашкетом. Розбуджений Олексієм, він рішуче заявив, що до голови не пустить навіть самого члена реввійськради, що Брокман теж не залізний і треба дати людині виспатись хоч один раз. Те, що Олексій привів спійманого шпигуна, не справило на нього ніякого враження.
— Мало що! — заявив він. — Не скисне твій шпигун до ранку. Здай його Нікішину під розписку.
Після цього він ліг, накрився кашкетом і вже більше не озивався на докори Олексія.
Олексій відвів затриманого до коменданта, а сам побіг на річковий базар шукати Воронька.
На ґанку він зіткнувся із захеканим і схвильованим Федею Фоміним: другий шпигун утік від нього…
ХТО ЗРАДНИК?
Сигнальника допитували наступного ранку.
Сподіваючись купити собі життя, він виказував усе, що знав, і, як згодом з'ясувалося, говорив загалом правду. Однак знав він, на жаль, мало…
… Його звали Владислав Солових. Він був телеграфістом з Олешок. Там у власному будиночку і тепер проживали його старша сестра з чоловіком. Жили Солових тихо, скромно, в політику не втручалися. Шуміли під Олешками революційні бурі, хвилі громадянської війни приносили в містечко то одну владу, то іншу і так само легко несли їх геть. А життя Владислава Солових минало спокійно, наскільки це було можливо в ті часи.
Ніяких таких особливих переконань, заради яких варто було б рискувати собою, він не мав. Найбільш на світі він вірив у те, що під лежачий камінь вода не тече. Аби тільки швидше вгамувалася вся ця буря, а там, що б не було, він не пропаде! Чекаючи цього благословенного часу, він стукав ключем свого апарата і для білих, і для червоних, і для зелених. Хто б не захоплював Олешки, телеграфіст потрібний був усім. І життя його нагадувало безперервну телеграфну стрічку, незмінно байдужу до того, що означають її крапки й тире.