Перейшовши вулицю, Марков немов згадав щось, раптом повернувся і попрямував просто до Альошки.

— Здоров! — сказав він, підходячи і широко посміхаючись. — Давній знайомий!

— Здоров, — буркнув Альошка.

— Ач який став! — сказав Марков, оглядаючи Альошчину гвинтівку і жовту кобуру. — Не людина — арсенал!

Він засміявся, оголюючи над міцними зубами рожеві ясна. У нього були тверді вилиці і випнуте вперед підборіддя. Марков дивився на Альошку, мружачи вузькі сірі очі, і, видно, намагався пригадати його прізвище:

— Йду мимо, думаю: він чи не він? Потім дивлюся: ні, не помилився! Так. Значить, вартуєш?

— Вартую.

— Що ж, справа потрібна. Закурюй. — Він дістав з кишені шкіряний портсигар.

— Не курю.

— Шкода. З цигаркою стояти веселіше. — Марков закурив, озирнувся і по-простецькому спитав, усміхнувшись — Як це ти у червоні солдати потрапив?

— А що ж мені, з німцями, чи що? — похмуро промовив Альошка. Самовпевнений Марков, який явно набивався в друзі, дратував його. «Чого йому треба? — подумав Альошка. — Чого пристав?..»

— Я не кажу… — Марков знизав плечима, випустив з рота клубок диму. — Але ж і тут безнадійна справа.

— Що?

— А те, що з німцями нам не впоратися. Вони однією артилерією каші нароблять. Чуєш, як дають?

Альошка не стерпів. Там люди кров проливають за революцію, а цей тут базікає, як Глущенко.

— Ось що, — сказав Альошка і стиснув пальцями ствол гвинтівки, — іди собі. Тут стояти не можна.

Марков звів брови:

— Які строгості!.. Ну, добре, мені й самому ніколи з тобою ляси точити. До речі, треба б зайти сюди, до вас…

— Навіщо?

— Є дільце.

— Яке дільце?

За Альошчиною спиною грюкнули двері, почулися кроки Ващенка.

— Так, дурниці, — відповів Марков, — з приводу господарства. Можна й іншим разом, терпить. Ну, прощавай, піду.

— Прощай.

Марков кивнув Альошці головою і відійшов.

— Хто такий? — спитав, проходячи мимо, Ващенко.

— Так, один… У гімназії разом учились. Купецький синок. Базікав…

— Я його вдруге примічаю, — сказав Ващенко, — вештається тут! Ну, як служба йде?

— Яка це служба!..

Ващенко добродушно посміхнувся:

— Не сумуй, горобець, прийде і до нас справжнє діло.

Над будинками летіло клоччя низьких димчастих хмар. Вдалині тупо і настирливо довбали землю артилерійські розриви.

Ващенко й Альошка довго стояли, прислухаючись. Звернувши за ріг, Марков прискорив ходу. В кінні кварталу зупинився і подивився на всі боки. Нікого не помітивши, він хотів уже йти далі, але в цей час за його спиною почулося обережне покашлювання.

Високий сухорлявий чоловік у солдатській шинелі і шкіряному кашкеті стояв під візницьким навісом у ніші великого кам'яного будинку. Можна було б подумати, що це один з жильців вийшов покурити на вітерку. Марков підійшов до нього.

— Ви тут, пане…

— Тихше! — спинив його чоловік. — Панів нема з минулого року, — сказав він повільно, чітко вимовляючи кожний склад. — Ви бачили нашу знайому?

— Ні, не вдалося.

— Чому?

— Зовсім не передбачений випадок: на варті біля входу стоїть хлопчисько, з яким ми вчилися в гімназії. Я не рискнув.

— Так. Що ж ви збираєтесь тепер робити?

— Я й сам не знаю. Треба почекати…

Чоловік у шинелі відкотив трохи рукав. На його зап'ясті, під сірим шинельним сукном, заблищав дорогий годинник на масивному золотому браслеті.

— Побачити нашу знайому необхідно в найближчі дві-три години максимум, — сказав він. — Не відходьте далеко. Виберіть момент, коли там буде більше людей і коли змінять цього вашого хлопчиська. Пам'ятайте: тільки дві-три години! — Він загасив цигарку об стіну будинку і хотів кинути, але, подумавши, поклав недокурок у кишеню. — Я надіюся на вас. Вас звуть Віктором… Вікторія — значить перемога. — Він посміхнувся тонкими, запалими губами.

— Я постараюсь… — відповів Віктор.

— Бажаю удачі. Ви знаєте, де мене розшукувати?

— Звичайно.

— Добре, я чекаю.

Не повертаючи голови, чоловік обвів очима вулицю, засунув одну руку за борт шинелі і, не прощаючись, неквапливо пішов тротуаром.

Тепер він здавався пораненим фронтовиком.

Альошка був незадоволений життям. За ті три дні, що хлопець ніс нудну і, як йому здавалося, нікому не потрібну службу в караулі, в нього притупилось відчуття того, що сам він бере участь у бойовій і славній справі оборони міста. Події двадцятого березня, перший бій біля поштамту, розгром збройового магазина — все це здавалося йому тепер далеким, туманним, як сон, наче в усіх цих подіях брав участь не він, а якась інша людина.