— Розумієш, умер Воронько. Поки я до вас ходив, умер… Розумієш, дівчинко, я його з минулої ночі, верст… — він махнув рукою.

Дівчинка тремтіла.

Олексій деякий час дивився на неї, не розуміючи, що з нею, і раптом відчув, як у нього горить обличчя. І дивно — наче змивалася втома: легше стало голові. В грудях мовби звільнялося щось. І зовсім несподівано для Олексія з його горла вилетів якийсь низький надірваний звук, і хлопець зрозумів, що плаче…

Він підвівся, взяв весла.

— Ну, ходімо човна приготуємо. Його потім…

Дівчинка, схлипуючи й шморгаючи носом, підхопилася на ноги і побігла вперед.

Село було велике. Як і багато придніпровських сіл на лівобережжі, воно стояло на невеликій височині, що рятувала його в часи повені. Ліворуч простяглися заливні луки, праворуч — один з рукавів Дніпра. Дівчинка повела Олексія повз якісь комори, і вони опинилися посеред села.

— Стривай, — сказав Олексій, — куди ти мене завела? На собак нарвемося.

— Собак нема. А ті, в кого є, забрали їх у хати. За тією хатою стежечка до річки…

Олексій почекав, прислухався.

Було тихо. Густа темрява робила село широким і незграбним. Над покрівлями погойдувалися купи дерев. Від цього здавалось, наче село якесь таємниче і боязко ворушиться.

Раптом щось дзенькнуло раз, другий, потім долетів неголосний бас, і Олексій побачив, як колодязний журавель, що темнів на фоні сірого неба, хитнувся і зник.

Дівчинка потягла Олексія вбік.

— То вони… У Сафонова… — від страху вона зовсім втратила голос.

— Стривай! — сказав Олексій, звільняючись. — Стривай!

Рипіло дерево, чути було голос жінки, їй щось коротко басом відповів чоловік. Знову дзенькнуло, і стало тихо,

— Ти ось що… — сказав Олексій. — Ти почекай мене тут. Чуєш?

Дівчинка сплеснула руками.

— Ти куди, дядечку?

— Я зараз… — він витер лоба, йому стало жарко. — Погляну. Почекай… Я швидко…

— Ой дядечку, не треба!

Олексій кинув весла і дістав револьвер. Перевіривши, чи всі патрони на місці, і відійшовши на кілька кроків, він раптом згадав про дівчинку, обернувся і сказав:

— Ти чекай тут. Не бійся, я повернусь…

Дівчинка, не відповідаючи, дивилась на нього з жахом, притиснувши кулачки до підборіддя.

Хата стояла посеред палісадника, зарослого кущами бузку. Коли Олексій підходив, грюкнули двері. Він ліг на землю і почекав. Вартових нібито не було, Олексій переліз через огорожу і двома стрибками опинився біля стіни.

У темряві вікно позначила жовта щілина між зачиненими віконницями. Олексій потягнув за одну віконницю: скрипнувши, вона піддалася. Смужка світла впала на кущі.

Олексій притиснувся до стіни.

З хати долинули голоси — кілька чоловічих і один високий — жіночий. Олексій піднявся навшпиньки і зазирнув у вікно.

У кімнаті було світло, горіли дві лампи. Одна, пузата, під зеленим козирком, висіла під стелею, друга стояла на краю припічка.

Олексій полічив бандитів: один біля дверей, троє за столом, один миє ноги — п'ять, усі. Ще хазяїн і жінка…

Він вдивлявся напружено, немов хотів запам'ятати цю картину на все життя. В хаті одна кімната. Праворуч двері, за ними — піч. Біля стіни ліжко. Стіл, очевидно, недавно висунутий на середину. В темному кутку — ікони, вогник лампадки.

Рудий бандит у солдатській папасі і гімнастьорці, з карабіном і набором гранат на поясі, стояв, прихилившись до печі. Коли він посміхався, в нього широко розсувалися товсті, порослі рудим волоссям щоки.

«Вартовий, виходить, — подумав Олексій. — Цього раніше…»

Другий, зовсім ще молодий, на вигляд колишній кадет або гімназист-старшокласник, сидячи на лаві біля ліжка, мив ноги в тазу. В нього були рожеві, немов ошпарені вуха. Вимивши одну ногу, він поклав її на коліно, витер строкато вишитим рушником і обережно поставив на підлогу круглою п'ятою.

Троє вечеряли. Двоє з них сиділи спиною до вікна, їх обличчя Олексій не бачив. Третій, мабуть, старший, лисий, з калмицькими вилицями, повільно жував, напівзаплющивши очі.

Високий на зріст чоловік у жилеті поверх випущеної з штанів сорочки, сівши на краєчок ліжка, щось швидко розповідав. У нього рухалася чорна плоска борода.

Біля дверей на табуреті були складені шаблі, кілька кобур, під стіною стояли гвинтівки.

Олексій дивився на все це, стиснувши наган і поклавши палець на спуск. Він знав: варто натиснути його — зникне тиша і вже не відновиться. І сам він од важкої розслабленості перенесеться в гарячкову поспішність Він заздалегідь уявив собі, що станеться. Засмикається наган, затопить кімнату гуркотом… Що буде далі, він уявити не міг, але знав: що б там не було, кожний м'яз діятиме безпомилково, випереджаючи свідомість.