«У країні ягуарів» — документальна розповідь відомого угорського мандрівника Габора Молнара, який багато років провів у джунглях Бразілії і згодом повернувся в Угорщину.
Чимало небезпек чатували в тропічних хащах на сміливого мисливця й колекціонера. Але прагнення будь-що вивчити цей таємничий, звабливий край заохочували до подорожі. Спочатку в складі експедиції, а потім сам Г. Молнар побував у багатьох ще не досліджених районах бразільських джунглів.
У своїй книзі автор розповідає про цікаві пригоди, що трапилися з ним у джунглях, про труднощі, які йому доводилося долати, про боротьбу з тропічними хворобами, хижими звірями та зміями, яскраво описує тваринний і рослинний світ цього краю.
Скорочений переклад з угорської Д. А. БІБІКОВА
Художнє оформлення М. С. ТУРОВСЬКОГО
У джунглях Тапажосу
Над старенькими глиняними стінами мисливської хатки з'явилася нова стріха. Я мимоволі пригадав злигодні, яких зазнав у цій хатинці.
Перебравсь я сюди позаторік. У січні настала тропічна зима, тобто сезон дощів, і відтоді майже не припинялася злива. Гнила стріха на хатині в кількох місцях почала протікати, і вода лилась просто на мене. В хаті сховалися від негоди безліч пацюків, що попали сюди, можливо, з якогось корабля. Голодні, ненажерливі хижаки знищували колекції комах, шкури звірів. Чого тільки не доводилось вигадувати, щоб врятувати від ненажер свої колекції. Пацюки дали доброго чосу і покрівлі. Та основною причиною лиха були все-таки тропічні зливи, які щороку шарпали стріху хатинки. Відколи я поселився тут, то тільки те й робив, що латав покрівлю. А тепер, нарешті, і зовсім обновив.
З чотириметрової висоти задоволено оглядаю околиці. Звідси все добре видно. Ясно бачу піщаний берег, річку і прив'язаний до стовпа мисливський човен. Хороший човен, витримує чималий вантаж. Правда, через це хід у нього повільний. Двом дужим чоловікам треба добре налягати на весла, щоб за годину пропливти проти течії кілометрів чотири. Незабаром вирушаю в джунглі сам. Отже, пливти доведеться ще повільніше.
Пошивати хати я навчився не тут, не на березі Танажосу, а привіз це вміння з батьківщини, із Задунайської рівнини. Там теж так вкривають хати і повітки, тільки соломою.
Минуло багато років з того часу, як я залишив Угорщину. Таємниці джунглі Бразілії вабили мене ще на шкільній лаві. Мрія побувати в джунглях ні на мить не покидала мене. Нарешті, в складі угорської експедиції по вивченню комах північної Бразілії я потрапив у. джунглі і залишився тут. Незаймана природа розкрила переді мною чарівні обійми. Вже багато років живу я в самісінькому центрі цього світу, хоча й сповненого труднощів і небезпек, але неймовірно красивого й приємного для серця кожного колекціонера і мисливця. В перші роки я дуже нудьгував без цивілізації. А тепер вона на мене впливає не більше, ніж магніт на дерев'яне весло.
Захоплено милуюсь чудовою панорамою ранкової річки, що протікає в джунглях, спостерігаю життя розмаїтого тваринного світу тропіків, і душа радіє.
На зміну хорошому настрою приходять сумні, гіркі спогади про події, які ніколи не можна забути…
У дитинстві я на власній шкурі відчув жорстокість поміщиків. Не краще прожив життя і мій дід, що працював у сирих шахтах Чінгервелдя шахтарем. Батько мій був офіціантом, важкою працею заробляв гіркий хліб. Багато злигоднів зазнав, він.
«Міський парк!» — з радістю думаю про парк у Будапешті. Звідси, з бразільських джунглів, з цього велетенського дикого «парку», як приємно згадувати тебе, милий мій пештський парку! Парковий ставок. Я ловив у ньому рибу на звичайну мотузку і зігнуту шпильку, на вістря якої настромлював цілу галушку з хліба. Але їх так мало, цих щасливих світлих днів, на похмурому фоні мого дитинства.
Мати не опустила рук, не занепала духом навіть тоді, коли батько тяжко захворів на туберкульоз. З меншим братом і старшою сестрою ми в цей час жили в діда, в халупі шахтарського селища Чінгервелдя. Гриби, лісова ожина, суниці і горіхи були нам ласощами до скибки чорного хліба і юшки, бо, хоч дід і дядьки працювали в шахті понад дванадцять годин на день, їсти було нічого. Дід мій був такий хороший і добрий, як ото розповідають у чарівних казках. Я й тепер бачу його наче живого. Стомлений, згорблений, вийшовши з шахти, він викидає з ліхтаря сірий, перегорілий карбід. А в свята, оживши від дешевенького вина, смокче стару люльку і розповідає нам про давні події.
І ось тепер, коли золотаві промені сонця зігрівають усе навколо, я з щирим серцем згадую діда, який помер у тисяча дев'ятсот двадцять шостому році. Це було шість років тому. Могила діда височить поряд з братською могилою його товаришів, що загинули під час катастрофи в шахті.
Згадуючи ці важкі, сумні часи, я ще більше люблю і шаную тропічні джунглі. Босі збирачі каучуку, які працюють тут на плантаціях, живуть у неймовірних злиднях. Усе їхнє манно — сорочка і штани. Але вони справжні «сеньйори» [1] в порівнянні з нашою трудовою біднотою. Низький заробіток збирачів каучуку вдвічі більший, ніж робітників в Угорщині [2] . А літня спека на батьківщині не менша за тропічну. Я нічого хорошого не можу сказати про те, що залишив на батьківщині
1
Пани (порт.).
2
Мається на увазі колишня буржуазна Угорщина.
Переді мною виринає жахлива картина катування солдат, яких прив'язали до Ганебних стовпів, картини катування шахтарів, котрих, за наказом військового трибуналу зв'язали міцно вірьовкою, а під коліньми просунули жердину. Серце обливається кров'ю при згадці про ті катування.
Тисяча дев'ятсот сімнадцятий рік. По всій країні лупали протести робітників. Я чув їх скрізь, куди тільки мене закидала доля.
Закінчилася перша світова війна. Минав тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятий рік. Революція в Угорщині зазнала поразки, і чінгервелдські шахтарі знову, як і колись, жили злиденним тяжким життям.