Цієї ночі в камеру смертників привели ще одного в’язня.

— Мабуть, хороша людина, — відказав Таке на запитання Фаніки. І в наступні дні як тільки міг доглядав нового в’язня.

Молодий і сильний юнак Яша, один з парашутистів, що викинулися біля Тулчі, хоч і був поранений у плече, але швидко оклигав, їх приземлилося семеро — шість хлопців і одна дівчина, на ім’я Таня. У них були автомати, гранати, надувний човен і рація.

Спершу все йшло добре. Яша, уродженець Вилкова, знав дельту, як своїх п’ять пальців. Парашутисти поховалися в комишах у вказаному місці і чекали на рибалку, який мав зв’язати їх з підпіллям. Та минуло три дні, а рибалка все не приходив, і Яша кінець кінцем вирушив на розшуки. Він і справді знайшов того чоловіка в курені за кілька кілометрів.

Парашутисти спершу повірили, що йому помилково було вказано інше місце для зустрічі, і вже збиралися вирушити разом у село, коли раптом збагнули, що він їх виказав. Групу зненацька оточили жандарми. Яша застрелив зрадника. Тоді почався запеклий бій. Від першого пострілу впала мертвою Таня. Ще двоє товаришів, перебивши чимало жандармів, полягли, а четверо зуміли відійти в комиші і розбрелися, щоб розпорошити сили переслідувачів. Рація і човен були пошкоджені кулями. Відступаючи, Яша одбивався до останнього патрона, до останньої гранати. Бувши пораненим у плече, він упав. І тоді жандарми схопили його.

Другого дня ще одного парашутиста з Яшиної групи привели і вкинули до камери. Цього в’язня жандарми й тюремники так побили, що він, ледве повідомивши про смерть товаришів, надовго втратив свідомість…

Парашутисти незабаром дізналися, хто сидить разом з ними, але, боячись провокації і зради, мовчали. Розуміючи їхні сумніви, Фаніка нічого і не розпитував. Годинами говорили про те, що не було військовою таємницею, — про свої колгоспи, про школи, в яких можуть вчитися всі діти, про фабрики й заводи, якими розпоряджаються самі робітники. І дивно — безнадія Фаніки зникла. Думка, що він не доживе, не побачить на власні очі того, про що розповідали хлопці, віддалялась, і тільки вночі, крокуючи від стіни до стіни в похмурій камері, Фаніка ще сумував.

Марія приходила на побачення. Товариші її не забували, а якісь дівчата щодня приносили те, се, і Фаніка тішився, що його друзі піклуються про неї.

Згодом радянські бійці стали довірливішими до нього. По суті, те, що вони парашутисти і дали бій жандармам в комишах під Тулчею, вже не було секретом, бо саме за це і збирались їх розстріляти. Якось Яша спитав Фаніку, чи не зможе він дістати їм олівця і паперу.

— Розумієш? — сказав йому солдат. — Вмерти можна завжди. Але ми не боїмося смерті. Хочемо тільки повідомити наших товаришів, що свій обов’язок виконали. От коли б написане нами донесення хтось міг зберегти до того часу, коли Радянська Армія увійде в Констанцу. Тоді Батьківщина дізналася б, що ми загинули, як герої.

Фаніка попросив у Таке олівця й паперу. А через два дні, коли Марія прийшла в тюрму на побачення, наглядач вручив їй невеликий пакет з написом: “Комендантові радянських військ у Констанці”.

— Що це? — спитала Марія.

— Дуже цінна річ. Бережи, як власні очі. А після війни віддаси тому, кому адресовано, — відповів наглядач. — Так звелів переказати твій чоловік.

І, навіть не знаючи, що було в тому пакеті, Марія загорнула його в клейонку, поклала в бляшанку і вночі закопала під акацією.

Сидячи у вагоні третього класу пасажирського поїзда, Павло уважно прислухався до розмови сусідів по купе. Якийсь сержант сумовито розповідав про смерть товариша на фронті. А піп, зітхаючи, час від часу перебивав його:

— За тяжкі гріхи карає нас господь…

— Так, — підтакував йому сержант. І говорив далі: — Помер він на моїх очах. Ступив ще два кроки і впав долілиць. “Маріне!” — крикнув я і кинувся до нього. Та він уже не підвівся. Поховав я його під тополею і тепер їду розказати матері…

— За тяжкі гріхи наші… Змовкли всі.

— Мій пише, що приріжуть нам землі, — наче між іншим мовила якась молодиця.

— Невже?

— Далі так не можна жити, — проказав сержант. — Дадуть…

— Хай тебе почує Всевишній! — зітхнула жінка.

— За тяжкі гріхи наші…

— Після першої війни теж прирізали, — похмуро буркнув дідок. — Ну й що?

Павло вийшов у коридор. Коли б залишився у вагоні, то не втерпів би і втрутився в розмову. А йому треба поводитись обережніше. Згадував свою зустріч з Йоргу і весь час питав себе, чи не забув він ще чогось. Та пам’ятав усе до найменших подробиць.

— Караван не доплив-таки до Одеси! — радісно повідомив товариш. — Іфрім прийняв твоє повідомлення!

Обмінялися ще кількома словами. І враз Йоргу сказав:

— Тобі треба їхати до Бухареста! Павло якусь мить помовчав, тоді спитав:

— Коли?.

— Цієї ночі, оце зараз… Ще встигнеш до поїзда. “Значить, уже не забіжу додому, не побачу й Султану”.

— Матері ми спробуємо сповістити, — сказав Йоргу, зрозумівши його вагання.

— Добре, — відповів Павло. І, вислухавши ще кілька пояснень про явки та паролі, одразу поспішив на станцію. Не знав, чого його посилають до Бухареста, але розумів, що йдеться про щось важливе. Душа сповнилась гордістю, що йому, простому електрикові з порту, довіряє партія, довіряють товариші. І знову, як і тоді, коли Йоргу розкрив йому очі на те, що робив у галереї Януліс, юнак відчув, що його життя належить не тільки йому, що воно поєднане з життям і діями інших людей, яких він не знав, не бачив, а може, ніколи й не побачить, і в цьому єднанні набуло нового змісту. Він боєць, як і багато інших… Для цього варто жити!