Сперся на руки і спробував підвестися, ще не відчуваючи болю. Та коли ступив на праву ногу, застогнав і, похитнувшись, схопився руками за дерево. А тоді вперся спиною в стовбур. До нього підійшло двоє перехожих.

— Спасибі, мені вже легше, — подякував. — Покладіть на місце кришку, щоб ніхто більше не впав…

— От мерзотники! — гукнув один перехожий і схилився над люком. — Мало того, що темно. Вони ще й навмисне роблять, щоб люди скручували собі шиї… Ти зможеш дійти сам?

— Так, так, зможу, — запевнив Йоргу. — Трошки відпочину і піду…

Постоявши, спробував ступити крок, але відчув страшний біль. А Балабан і Лука чекають… Зціпив зуби і поволі пішов уперед, тримаючись за дерева, стіни та паркани. А біль дужчав і в колінах аж пекло. Добре, що вже недалеко йти.

Так, підстрибуючи на здоровій нозі, він добрався до воріт Алді. Піт лився з нього потоками.

“А сходи?” — подумав з острахом. Біля чорного ходу зупинився, передихнув і почав стрибати з сходинки на сходинку. Боявся, щоб його не почула вчителева дружина. Тоді він сів і поповз угору, відштовхуючись лівою ногою і тримаючись руками за поручні. Білий, як стіна, увійшов до кімнати і став біля дверей.

— Що з тобою? — злякано спитав Павло.

Йоргу прокульгав до ліжка і сів.

— Нічого, це мине. Вивихнув ногу…

Балабан схилився і підкотив йому штанину. Коліно вже спухло і почервоніло.

— Ти можеш рухати ним? Чи, може, розбив чашечку!

— Хай йому чорт! — вилаявся Йоргу. — Дай мені холодної води…

Змочив хусточку і приклав до спухлого коліна.

— Котра година?

— Без п’яти хвилин дев’ята…

— Що?.. Тоді ходімо! — вигукнув Йоргу. Спробував встати, але застогнав і безсило опустився на ліжко.

— Ти не можеш, — сказав Балабан. — Що ж нам робити?

Йоргу підвівся ще раз.

— Ми підемо самі, — заговорив Лука, дивлячись на ці його муки.

— Де ж вибухівка? — запитав Балабан. — Павле, покажи мені, що треба робити.

— Нічого у вас не вийде, треба втрьох… — сказав Йоргу.

І всіляко картав себе. Думки плуталися в голові, проте говорив він спокійно. Відкласти операцію? Але ж пропаде така нагода. Та й що робитимуть тоді утечісти, які мають розклеювати листівки.

— Павле, ти підеш з ними!

— Я? — хлопець відчув нестримну радість. Але раптом згадав своє становище. — Добре, але ж…

— Ніякого “але”! У нас нема іншого виходу. Операцію не можна відмінити, та й ніколи вже підшукувати когось іншого. Тоді ми запізнимося і накличемо біду на утечістів, що вийдуть з листівками…

— Гаразд, згоден, — відповів Павло.

Намагався бути стриманим, але в очах його світилася радість. Узяв ножиці, ті самі, якими перерізав проводи до німецьких прожекторів, і впевнився, що на цей раз вони вже нагострені добре. Всі троє вийшли один за одним.

На вулиці було пусто, — люди товпилися в центрі міста. Павло рушив уперед, за ним з портфелем у руці простував Балабан, а Лука трохи відстав і перейшов на другий бік тротуару.

Швидко дійшли до великого двору, обнесеного дротяною огорожею. Головний склад виходив фасадом до бульвару Фердінанда, де зараз було людно. У дворі перед складом ходив один-єдиний вартовий і час від часу зупинявся, щоб глянути вздовж барака. Недалеко від тильної стіни височів мур.

Балабан передав Павлові портфель і став на варті, а Лука пішов наглядати за вулицею по другий бік. Павло принишк біля огорожі і прислухався. Поклав портфель на землю і ножицями вирізав діру в колючому дроті. Потім поліз на зарослий бур’яном двір і припав до землі. Місяць то виринав з хмар, то знову ховався, і Павло дивився на небо, бажаючи, щоб його зовсім поглинула темрява. Вартовий, який стояв за кілька метрів од нього, повернувся на місці і попростував у другий кінець. Не можна гаяти часу. І Павло поповз, не чекаючи, поки стемніє.

Трави колихалися і шелестіли. З центра міста долинала музика, чувся гомін голосів. Павло, підсуваючи портфель, з напруженням ліз на ліктях. Усе відбувалося так, як він і передбачав. І якби не калатало серце, він ніколи не сказав би, що на нього чигає смерть. Так повз і тієї ночі, коли за цвинтарем перерізав німецькі проводи. З ним був тоді й Фаніка…

Коли доповз до стіни, вийняв один пакунок, підсунув під дерев’яну стіну. Прорвавши паперову обгортку, взяв з портфеля пляшечку, відкрив її, замінив корок і поклав догори дном на оголений динаміт. Знав, що коли рідина з пляшечки роз’їсть корок, станеться вибух.