— Знову морфій, — Людині губи гидливо скривилися.

— Одну крихітку, — признався Чорнопудренко.

Теплою хвилею огортало всю його істоту, склянка, в якій він розмішував чай, дзвеніла м'яко, малиново, а інші звуки віддалились і скоро зовсім завмерли.

— Я спочиватиму… Постели на канапі, — попросив Чорнопудренко і, коли вона постелила, ліг.

… Люда очікувально дивиться на Чорнопудренка, який задоволено бурмоче щось уві сні. Потім вмикає лампу на столику. Синій туман заливає кімнату, і речі втрачають свої обриси. Виразним залишається тільки вікно.

Ще й дев'яти нема. Отже, поки він прокинеться, мине не менше трьох-чотирьох годин. Як скористатися ними? Знову вистукувати сантиметр за сантиметром стіни, підлогу, розшукуючи потайні місця, де переховуються цінності старого? Чи спробувати знайти все-таки Валерія? Знайти і поділитися з ним своїм планом. Двадцять золотих годинників… Більше двадцяти тисяч карбованців! Чорнопудренко не збідніє, а для них з Валерією це скарб. Скільки великих міст на землі, крім Києва… Можна продати годинники, можна, нарешті, відвезти «клієнтам» Чорнопудренка і втекти з чистоганом, одержаним за них…

Валерій боязкий, правда, але вона його переконає. Ніякого ж риску. Не насмілиться Чорнопудренко поскаржитися, заявити… І сам помститися не зможе, безсилий уже. От хіба Пилип Городинський…

Але цього Люда теж не боїться. Пилосос — позер і нікчема. М'язи у нього як ватяні. Присмоктався до Чорнопудренка кліщем, й найбільше, на що він здатний, — це бути зазивалом, наставником любителів танців під магнітофон…

Отже, ніхто їх не шукатиме. Живи на свій смак, на своє задоволення. Люда познайомилася з Чорнопудренком у Сочі. А є ще десятки таких райських місць; з Валерієм і грішми всюди буде весело.

Про те, що вони робитимуть, коли грошей не стане, Люда не дуже замислюється. Якось та влаштуються.

Добре було б, звичайно, прихопити з собою хоч частину цінностей Чорнопудренка. Але де вони, де зберігаються гроші, обручки і золоті монети, про які він колись проговорився?

Люда тінню крадеться до канапи, сторожко прислухається до сплячого. Так, сон міцно скував його, боятися нема чого.

Вона виходить у кухню і повертається звідти, тримаючи в руді ніж. Сьогодні шукатиме в коридорі. Вистукуватиме сантиметр за сантиметром, як лікар вистукує хворого. Десь же повинен бути тайник або навіть кілька тайників… Меблі, речі — все оглянуто, все перемацано. У кухні місця живого не лишилося. З того дня, як оселилася тут, звикла тримати напохваті ніж, сікач, молоток. Вірила — натрапить колись… Або стіну проб'є в погрібному місці, або підніме дошку на підлозі, і перед нею заіскряться, заграють дорогоцінності…

Починає зліва, іде від дверей вздовж стіни. Всюди каміння, ніде не чути порожнини. В одному місці незрозумілий напис, зроблений олівцем, але й тут під штукатуркою суцільна цегла…

Кроки на сходах привертають увагу, Люда завмирає. Хтось зупинився під їхніми дверима. Дзвінок… Вона відчиняє, не питаючи.

— Пилип? Тихше. Тсс… — попереджує Люда.

— Бачилася з Першою Рукавичкою? — нахабно дивиться їй у вічі Пилип.

— Ні… і сьогодні не застала…

Пилип єхидно посміхається.

— А я бачив, — він тупцюється на місці, скидаючи калоші. — Бачив, правда, віддалік. Простежив ранком за ним і потрапив аж на Куренівку. Ти б і не впізнала нашого героя. Бушлат на ньому засмальцьований, штани з чортової шкіри. І, уявляєш собі, чоботища на півпуда кожний… Прийшов і відразу під машину з ключем поліз, машина — ніби підйомний кран… Там я остаточно переконався, що сусіди їхні правду казали. Силою примусила мамаша, от він і записався в робочий клас…

— Трохи тихше, будь ласка, розповідай.

— А в тебе що, дитина спить? — грубо і навмисне голосно запитав Пилип. — Ні, не дитина? Тоді не біда, як і прокинеться твій… Йому теж слід послухати… Я так думаю, що на Валерія надії нема, не пустять його.

— Ти про Сочі?

— Ні, про Марс! Двадцятого вас чекатимуть, адже туди надіслано телеграму…

— А я й не знала…

— Зате я знаю. Ми разом посилали… Ще позавчора, І все потрібне разом купували. Тобі хіба не показували? Чудові штучки. Самі жіночі — по тисячі сто.

— Всі двадцять — жіночі?

— Не двадцять, а дві дюжини. В багатьох магазинах довелося побувати…

— Як же ми… без Валерія? Може, все ж піти до нього?

Пилип узяв дівчину за підборіддя, і знов у його очах спалахнула іронія.

— Спробуй! У тебе є, звичайно, шанси… Любов…

— Не смій! — відштовхнула його Люда. — Про діло говоримо.

— Може, ти все-таки дозволиш зайти в кімнату? — примирливо спитав Пилип. — Самі ми однаково нічого не вирішимо.

— А його будити рано. Хвилин двадцять, як ліг. Перші сни бачить.