Шрифт:
Для Віри знову почалося життя під контролем, коли самій не можна і за поріг вийти, а як треба винести на свіже повітря дитину, то тільки з його дозволу. У таких випадках він сідав біля вікна і позирав на тротуар, де гуляла з хлопчиком Віра.
Вона ніяк не могла його зрозуміти. Чому він не довіряє їй? Чому стежить за кожним кроком? Навіть і тоді, коли з нею розмовляли сусідки, Олег потім допитувався, що вони їй говорили, про що розпитували. З його вуст часто зривалися образливі слова.
Якось Віра пішла до зубного лікаря і, не заставши його, вирішила зайти до своїх батьків.
Олег відразу ж, як прийшла, накинувся на неї.
— До кого ходила? З ким була? — схопив її і поволік у темну кімнату. — Зараз же признавайся!
Не хотів і слухати її пояснень. У нестямі шматував на ній плаття, зірвав з вішалки пальто, капелюшок, кофту. Рвав на шматки, примовляючи:
— Гола прийшла, гола й підеш! Голу вижену на вулицю…
Побачивши, що він схопив її туфлі, Віра, нарешті, закричала, вкладаючи у крик весь свій протест, весь біль ображеної душі.
— Не смій! Це я сама купила: за стипендію… Тоді Олег вихопив ніж, ударив ним Віру в груди.
… Пізніше, повернувшись з лікарні, де їй подали допомогу, Віра довго не могла заспокоїтись. Її било як в лихоманці. Прислухалася до розмови, яку в сусідній кімнаті вели з Олегом його батьки, і кожного разу здригалася, як тільки чула його голос. Тепер Віра вже розуміла, що вона боїться Олега. Так, боїться. І в лікарні не сказала правди, боячись його помсти. Їй і досі вчувалося погрозливе попередження: «Скажеш — обом нам кінець. Я слів на вітер не кидаю».
Тепер Олег ставився до неї ніби краще, хоч і не збирався вибачатися, не каявся. Без кінця повторював, що «дуже ревнивий», а, ревнива людина, мовляв, може піти на все. Здавалося, він намагався остаточно залякати Віру, зробити її слухняною, покірливою овечкою.
Додому Олег приходив пізно. Ніколи не давав ніяких пояснень — де був, чому затримався. Повертаючись уночі, довго вмивався, але так і не міг позбутися міцного запаху бензину і машинного масла. Це нагадало Вірі мотоцикли. Невже Олег знову займається ними?
Чим пізніше приходив Олег, тим більше тривожилася Віра. А він бувало світив лампочку в кутку кімнати, сідав біля столу спиною до Віри і щось виймав з кишень, а потім розкладав на столі.
Довго не насмілювалась Віра подивитися на стіл. А як їй хотілося! Як хотілося пересвідчитись, що вона помиляється, що мотоцикли — це лише плід її фантазії. Ні, ніяких грошей у Олега нема, то їй тільки так здається, що він інколи лічить гроші…
Ніч. Олега ще нема. Батько лягає пізніше за інших, і Віра чує, як він каже матері:
— Боюсь я за Олега. Щось він знову ховає від нас. Де можна бути так пізно?
«Ага, значить, не одна я тривожусь, — думає Віра, — і батьки вже помітили, і вони не сплять…»
Олег нарешті повернувся. Як завжди, довго мився в кухні.
Ось він, похитуючись, підійшов до стола і ввімкнув світло…
Віра навшпиньки підійшла до нього.
— Олег! Звідки це? — злякано запитала Віра. — Де ти взяв стільки грошей?
Він швидко обернувся до неї і п'яно підморгнув:
— Тсс. Цить, дурненька. Це наші гроші, всі наші!
— Де ти взяв? — ще раз запитала Віра.
Страшна здогадка налякала її; Віра стояла бліда, мов стіна.
— Ну, чого ти? Наші гроші, кажу, от і все. І не так їх уже й багато. Дві тисячі.
— Мотоцикли? Так? — намагалася добитись у нього правди Віра.
— Цить, кажу. — Олег тихенько пішов до дверей і причинив їх. Повернувшись, узяв Віру за плечі і силою посадив її на стілець.
— Ти за мене не бійся, я їх не вкрав! Хіба я дурень? Інші дістають, а я, моє діло реалізувати. Ніякої небезпеки, розумієш? А грошики… Ось вони!..
Олегове признання ще більше збентежило Віру. Мова йшла не про спекуляцію, а про щось гірше. Вона це тепер добре розуміла. Сиділа, як німа. Не знала, що казати, була в полоні страшних, безвихідних думок.
Мабуть, відчувши про що зараз думає Віра, зрозумівши її стан, Олег швидко склав гроші, загорнув їх у газету.
— Ти гляди, — суворо заговорив він до Віри. — Нікому й слова. Від тебе я ховатися не буду, не можу — ти моя дружина. Але знай: зрадиш — пощади не буде. — Він поліз у кишеню і, витягнувши звідти великий мисливський ніж, кинув його на стіл. Вона знала цей ніж. На лівій руці і на грудях поблизу серця у неї назавжди залишалася зроблена ним позначка…