— А з іншого боку, не всі мрії варто реалізовувати, бо вони втрачають цінність і чар. Я, наприклад, хотіла їздити верхи.

— І що? — пожвавився Мацек.

— Усе закінчилося після відвідин спеціалізованої крамниці.

Попід стіною рівненькі ряди сідел. На поличках штиблети, каски й шоломи. Праворуч скребниці, попони й вуздечки. А за лядою власниця, вусата шатенка зі статурою ротмістра й лицем чистокровного англійського коня.

— Слухаю! — запропонувала вона свої послуги, стаючи струнко.

— Я хотіла б купити якісь запобіжники для литок із…

— Чапси, — виправила вона мене. — Розмір ноги?

— Двадцять третій.

Вона нахмурила брови. Очевидно, я дала неправильну відповідь.

— Інакше кажучи, тридцять сьомий, — виправилась я дещо тремтячим голосом.

— Я мала на увазі об’єм литки.

— Литки… Ну, приблизно тридцять два сантиметри… чи, може, тридцять три, — гадала я, дивлячись на свої ноги.

— Мені так не здається. Я сказала б, тридцять п’ять. — Замашистим рухом вона вхопила з полиці сірі чапси. — Ці будуть впору. Прошу поміряти.

Я виконала наказ. Тремтячими пальцями застебнула липучки.

— Трохи завеликі, але на джинси будуть о’кей.

— Ви їздите в джинсах? Ха-ха-ха, — заіржала вона. — Добре! Певно, ще й у тих шкарбанах, — тицьнула вона пальцем у мої «адідаси».

— Наразі так… — пробелькотіла я. — Бо, властиво, цей… я мала тільки одне заняття і поступово обзаводжуся відповідним реманентом.

— Тобто?

— Ну… е-е-е-е… В мене вже є лопатка і скребниця, — похвалилась я.

— А шолом?

— На це перше заняття я одягла зимову шапочку.

— Бажаю вам відваги.

— Це була товста шапка. Штибу вушанки, — почала пояснювати я.

— Ну що ж, якщо людина не дбає про власні мізки, їй і справді нема про що турбуватися, — підсумувала пані ротмістр, енергійно потираючи вуса. — То що з тими чапсами? Вам їх запакувати?

— І це була твоя помилка, — сказав Болек. — Якщо ти хочеш чогось навчитися, не починай від відвідування спеціалізованої крамниці. Вона зможе відштовхнути будь-якого початківця.

Лаштуємось обідати. Я перемішую зелений борщ, а Мацек свою протеїнову бурду.

— Ти це серйозно говорила? Що хотіла б поїздити?

— Серйозно, але це було ще в ліцеї.

— Бо якби ти і далі хотіла, я міг би тебе повчити.

— Ну не знаю. Я повинна подумати, все обміркувати. — «Ого! В мені обзиваються татові гени».

— Над чим тут думати, — наполягав Мацек. — Ти маєш час і нагоду. А я маю коней.

— Але я не маю реманенту. Крім чапсів.

— Цього досить.

— А щось на голову? Адже не одягну тюрбан із рушника.

— Вистачить товстої шапки. Або позич у свого старого каску. Ти казала, що він усе накопичує. То як? Сьогодні о сьомій?

Я помчала додому й перенишпорила половину гаража. Знайшла: шолом танкіста, каску пожежника, хокейну і кілька частин від мотоциклетної, кудлату перуку із зачіскою «під пуделя», тюрбан а-ля Глорія Свенсон, дві вушанки (одна фланелева), ковбойський капелюх і шкіряну пілотку з невеличким дашком. І що тут вибрати?

— Ну і класно, — похвалив мене Мацек, окидаючи поглядом пілотку. — Як німецький мотоцикліст.

— Коні не луснуть від сміху?

— Побачимо. Ходи, я представлю тобі своїх хлопців.

Ми вийшли на широку луку. Мацек підвів мене до одного з трьох невеличких коників.

— Це Качок. Поряд Шкатула. На ньому ти будеш їздити.

— А той, що далі?

— Вінету. Старий дідо. Не будемо його мордувати, бо він уже своє відгарував. Двадцять років у школі верхової їзди. Він і досі стає дибки, коли чує дитячі голоси. А там, край лісу Рембо, наш найбільший гордій і вожак стада.

— Оця малеча? — здивувалась я, побачивши сірого поні з хвостом чи не до самої землі.

— Він образився б, якби тебе почув. Ти навіть не уявляєш, які в нього зуби. Тому його треба прив’язувати. Бо кидається на хлопців.

— На людей теж?

— Ні, до людей він лащиться, як псисько. Пестунчик такий, — розчулився Мацек. — Але стосовно інших коней це просто бестія. Бачиш шрами в Шкатули на заду? Це робота Рембо. То що, ведмедики? Беремося до роботи?