Він був у піднесеному, майже радісному настрої, бо вихід на завдання взагалі пройшов удало. Кляпця не треба було і викликати до командира, просто Маслаков передав йому наказ начштабу, і господарник, побурчавши, змовк, що означало — погодився. Стьопка не чекав обіду, одержав свій шмат хліба, який одразу ж з’їв, і тепер перебував у владі відвиклого вже хвилюючого нетерпіння, коли хотілося лише одного: якнайскоріше рушити в дорогу. Закинувши за спину гвинтівку, він виламав дубчик і похльоскував їм внизу, зиркаючи в бік халабуд, звідки мав появитися Маслаков.

— Біля Озерища пройти б легше. Там поліція своя.

— А ти звідки знаєш? — сухо запитав Бритвін.

— Я? Такий секрет! Усі знають, — навмисне безклопітно відповів Стьопка, але внутрішньо насторожився: тон цього питання був йому дуже відомий, і він уже зрозумів, що даремно так сказав. Бритвін після паузи вагомо зазначив:

— Ти за всіх не відповідаєш. А сам тримай язика за зубами. Коли що й знаєш.

Поверх лісу Стьопка подивився на небо, заволочене молочною плівкою, крізь яку зранку не могло пробитися сонце, потім перевів погляд униз, на халабуду за галявиною: Маслакова все не було. Іншому б він щось відповів у такому випадку, але Бритвіну перечити зараз не став: як-не-як той старший і негоже було заїдатися з ним. Правда, ходили чутки, що місяць тому Бритвін здорово прошпетився на завданні, його зняли з роти, хотіли навіть судити, але перевели в їхній загін рядовим. І все одно тон і весь його вигляд свідчили, що рядовим він себе не вважав. Принаймні тут, у цій групі, поводився як старший, хоч і з маленькою, а все ж перевагою над ними двома. Правда, це його старшинство не дуже турбувало Стьопку, який єдиним командиром визнавав тут Маслакова.

Похльоскавши дубцем, Стьопка зняв з-за спини гвинтівку і також присів на землю трохи віддалік від цих двох. Гвинтівка в хлопця була стара, з гранчастим казенником, випущена, судячи з тавра, ще до модернізації 1930 року. Взагалі стріляла вона непогано, затвор теж працював нормально, і Степан був нею задоволений, якби не мушка. Мушка розкернилася в своєму гнізді і совалася туди-сюди. Перш ніж вистрілити, треба було посунути її на місце, до риски, а після вже цілитися.

Стьопка підняв із землі сучок, нігтями відщепив од нього тріску і став обережно запихувати її в щілинку під мушкою. Тріска, одначе, не лізла, ламалась. Це його заняття привернуло увагу Данила, а потім і Бритвіна, який незадоволено ворухнув бровами.

— Що ти робиш?

— Та ось — мушка.

Колишній ротний повернувся на бік і з вимогливою впевненістю простягнув руку.

— Ану!

Стьопка ще раз колупнув тріскою, але знову невдало, і подав гвинтівку Бритвіну. Той сів, розставивши коліна, звично поклацав затвором.

— Ну й ломачина! Брудна, звичайно, ржава. В тебе хто командир? Мелік’янц, еге?

Стьопка промовчав. Говорити з Бритвіним у нього враз пропало бажання — хлопець знав, що той скаже далі.

— Добре. Давайте гвинтівку.

— Ні, почекай! — ухилившись від його руки, Бритвін клацнув курком, поторкав прицільну рамку. Потім зирнув на мушку. — А ще казали: Мелік’янць суворий командир!

Стьопка все мовчав, але під ялиною підозріло завовтузився Данило.

— Та він не Мелік’янця. Він з кухні.

Бритвін опустив гвинтівку й утупив у Данила спантеличений, майже обурений погляд. Стьопка за дуло вихопив у нього гвинтівку, подумавши про Данила: «Щоб ти пропав! Тягнув його хтось за язик!» Хлопець відчув у собі болісну зніяковілість через цю недоречну підказку, але поправити нічого вже не можна було, і він огризнувся:

— А що, на кухні не люди?

Потім піднявся й закинув свою ломачину за плече, готовий іти, проте йти ще не випадало — хочеш чи ні, а треба було чекати з цими поряд. Тим часом Данило з легкою погордою на волосатому обличчі, а Бритвін з тривожливою настороженістю позирали на нього.

— Так хто тебе призначив у групу? — запитав Бритвін, зсунувши до перенісся густі чорні брови.

— А вам яке діло? — Надто знайоме було все: Стьопка знову відчув себе в становищі гіршого за інших, і це мимоволі викликало в ньому інстинктивний порив оборонятися. — Кому треба було, той і призначив.

Бритвін, однак, намагався стримуватися, тож незабаром приборкав здивування й зирнув на Данила. Той без особливої уваги до них ворушив рукою в своїй сумці.

— Дожилися, нема чого сказати! — пробуркотів Бритвін і знову відкинувся на лікоть. Стьопка, потоптавшись трохи, сів осторонь їх, біля стежки. Перше просвітлення в його настрої швидко затягувалося прикрістю, він уже лаяв себе, що дав Бритвіну в руки гвинтівку, — хай би тримав свою. А то придбав десь десятизарядку, і стільки вже фанаберії. Коли знадобиться, ще невідомо, чия краще візьме — ця СГТ [2] чи його, зразка 1891 року. Степан міг би все це їм розтлумачити, як і те, що на кухні він опинився випадково, що він не менш за них походив свого часу на завдання. Але якась недобра впертість стосовно них, особливо щодо Бритвіна, вже брала своє, і він нічого не міг зробити з нею. Вона йому не підпорядковувалася, він знав це і не прагнув пересилити її.

Покривджено притихлий, Стьопка і не згледів, як від халабуд показався Маслаков. Хлопець почув тільки, як під ялиною, встаючи, зашорхав кожухом Данило, підвівся і зручніше сів Бритвін. У Стьопки ж од чиряків ломило в шиї, і, щоб озирнутись, він мусив повернутися всім тілом. Через галявину навпрошки йшов їх командир. Одною рукою він ніс щось важке — здається, німецьку каністру, в якій звичайно тримали бензин. Підійшовши ближче, поставив каністру і зсунув з пітного лоба армійську шапку.

— Що це? — запитав Бритвін.