Карпенко відірвав погляд від дошки.

— Ти б, Стасю, поставив мого короля на місце. Мені без нього якось трудно грати. — Ігор насупив брови, схилився над дошкою, але так і не походив: звівся і йшов до тумбочки за попільничкою. — Кажеш — на залізниці? Можливо. Але це не вирішення завдання, а приблизне визначення місця дії. Нам же треба знати об'єкт, Сама по собі залізниця в цьому випадку навряд чи може бути таким об'єктом. Ну, зруйнують вони колію, ну, навіть висадять якийсь міст — який ефект? Хочуть пустити поїзд під укіс? Можливо, що й це. Але будь-який поїзд чи якийсь наперед визначений? Часи комариних «укусів» минули. Вже якщо вони ризикують такими кадрами, як «Глухонімий» і «Начальник», то, мабуть, задумана велика диверсія.

Тут може йти мова про об'єкт величезного значення. А залізниця може бути лише зручним місцем для того, щоб перехопити цей об'єкт. Зручним, але не єдиним. Ми не можемо приковувати всю свою увагу до залізниці, тим більше, що «Начальник» вже знає про нашу деяку обізнаність. От як. А поки що тобі мат. — Карпенко поставив королеву, підтриману конем, перед королем чорних.

Лосько свиснув і подивився на «поле бою», з'ясовуючи, чому програна партія. Потім зітхнув і став збирати шахи.

— Ігор Олександрович, а якщо диверсія можлива не лише на залізниці і навіть не в цьому районі, то на якого біса ми тут з тобою сидимо? Треба вияснити, які вантажі будуть рухатися в цьому напрямі в найближчий час; в разі чого виставити посилену охорону і все. Не будуть же вони полювати за пасажирськими поїздами! Треба…

— Треба нам, Стасю, сидіти тут і чекати, що накаже начальство. Ти що думаєш, ми вдвох лише сушимо голову над цим «Павлом Леонтійовичем»? Юрій Кирилович всіх поставив на ноги. Так давай поки що думати про те, що доручено нам. — Карпенко дістав товсту книжку і перелистав її.—Ти не виймав звідси заставки? — Закривши книгу, він подивився у вікно. — Взагалі, старий повинен би тримати мене в курсі подій.

За вікном згущались сутінки. Починалася третя ніч їхнього перебування в Стопачах.

В двері обережно постукали. Цей стукіт аж ніяк не відповідав виглядові сержанта-вахтера. що збуджено зупинився на порозі. Він ледве стримував подих, очі в нього блищали, але в присутності старших по званню він намагався зберегти спокій.

— Товаришу підполковник, майор просив вас і капітана негайно прибути на станцію. Він там чекає на вас.

Вахтер облизав губи, наче вгамовував бажання ще щось сказати.

Лосько поглянув на годинника: 22–30 — і швидко накинув піджак.

— «Рахівник» щось намацав, — прошепотів він Карпенкові.

Але Ігор, не поспішаючи, причісувався перед дзеркалом. Лосько непомітно посміхнувся. Ігор Олександрович не змінився. Недаремно ж колись в бригаді говорили, що коли комроти Карпенкові хочеться бігти, то в присутності підлеглих він буде йти повільно, навіть не розмахуючи руками, мабуть, для того, щоб стримати ноги.

Майор зустрів їх біля нового будинку вокзалу.

В загальній кімнаті лінійного пункту міліції панувало збудження: кілька міліціонерів оточили якийсь предмет, що лежав у кутку на підлозі. Вони розступилися, даючи дорогу районному уповноваженому. Але майор пропустив наперед Карпенка, і відразу ж до Ігоря долинув голосний шепіт: «Дивись, уже начальство з Винагорода прикотило! Швидко!»

На підлозі напівприкриті брезентом лежали трупи двох чоловіків. Один — літній, з крупними рисами обвітреного обличчя, був у формі залізничника. На його пом'ятому темному кітелі Карпенко помітив руді плями. На другому здоровенному чорнявому хлопцеві під розстебнутою курткою на білій полотняній сорочці розповзлася ще волога, невелика темночервона пляма. «Вогнестрільні рани, тому й мало крові», подумав Карпенко. Позаду затупотіли ногами: міліціонери покидали кімнату під суворим поглядом майора. Від трупів ледь пахло свіжою кров'ю. Майор попросив дозволу закурити, і Карпенко простягнув йому пачку «Біломора». Майор зам'явся: він звик до сигарет і до того ж не сподівався, що його почастують цигаркою. Однак не відмовився. Зустрівшись поглядом з підполковником, він раптом подумав, що даремно оці два дні носив на нього образу: небезпечна і відповідальна робота не завжди дозволяла стримувати свої нерви.

— Ці двоє,— почав доповідати майор, — і з ними ще один, якого взяли живцем, десь о двадцять першій годині тридцять хвилин, намагалися висадити в повітря міст на 107-му кілометрі. Залізнична міліція стала їм на перешкоді. Начальник лінійного пункту капітан Нікольський з своїми співробітниками вистежив їх—і ось результати. Ще не встановлено, хто це такі. В усякому разі, Коломийчука серед них немає. Вохрівця теж. Третій цілий і неушкоджений. Він тут, його ще не допитували. Я викликав судмедексперта і фотографа. Деталей я сам не знаю. Про них доповість начальник лінійного пункту капітан Нікольський. Він, здається, легко поранений і пішов оце на медпункт.

— Капітан Нікольський? — перепитав Карпенко. — Що ж, зачекаєм на нього. Що знайшли в забитих?

— Портативні міни в цигаркових коробках «Казбек», пістолети, один німецький автомат взірця 1943 року, саперна лопата… — Майор загибав пальці. — Я, признатися, всього сам точно не знаю.

До кімнати зайшли судмедексперт і фотограф. Вони зайнялися своєю кропіткою справою. Карпенко спостерігав за ними.

Рипнули двері. Зайшов ще хтось, але Карпенко не повернувся. За спиною пролунав охриплий голос:

— Це все експерти, товаришу майор? Щось багато. Взагалі, навіщо їх обстежувати? Ми пришили обох без обману. А інакше й не можна було — вони такий вогонь повели! Мені руку зачепило, добре, що я вчасно спіткнувся, а то б вліпило по-справжньому.

Районний уповноважений зупинив того, що говорив:

— Доповідайте про все заступникові начальника опергрупи Комітету Союзу підполковникові Карпенкові.

Ігор обернувся і побачив товсту приземисту людину. Права рука його була оббинтована, але він хвацько взяв нею під дашок картуза: