— Ну, ніякого тобі ладу! — невдоволено мовила Пеппі. — Нічого не можна знайти! Агов, капелюху, де ти! Ти хочеш іти до міста чи ні? Мерщій показуйся, я не буду на тебе чекати!

Проте капелюх не показувався.

— Ну, як хочеш, про мене. Сиди вдома, як ти такий дурний. Але щоб мені не пхикав, коли я повернуся! — суворо сказала вона.

Невдовзі після цього на шосе, що вело до міста, вибігло троє дітей — Томмі, Анніка й Пеппі з мавпочкою на плечі. Діти були веселі, бо на синьому, чистому небі так гарно сяяло сонечко. Поряд у канаві дзюркотіла вода. Канава була глибоченька.

— Мені так подобаються канави, — сказала Пеппі і, не довго думаючи, залізла у воду, що сягала їй вище колін. Вона побрела по канаві так швидко, що на Томмі й Анніку полетіли бризки.

— Я граюся в корабель! — гукнула Пеппі, але тієї ж миті спіткнулася і впала у воду. — Тобто, в підводного човна, — виправилась вона, підвівшися з води.

— Ти зовсім мокра, Пеппі! — стурбовано сказала Анніка.

— То й що? — відповіла Пеппі. — Хто сказав, що діти неодмінно повинні бути сухі? Адже відомо, що холодна вода загартовує. Це тільки в нас дітям не дозволяють ходити по канавах. У Америці в канавах повно дітей, навіть воді не лишається місця. Вони не вилазять звідти цілий день. Взимку, звичайно, вони замерзають, тільки голови стирчать із криги. Матері приносять їм овочеву юшку й котлети, бо діти не можуть прийти самі на обід. Зате будьте певні, діти в Америці здорові, як дуб!

Того ясного весняного дня містечко було дуже гарне. Між розкиданими абияк будиночками звивалися вузенькі, бруковані камінням вулички. В палісадниках, що були майже біля кожного будиночка, цвіли проліски й крокуси. В містечку було чимало крамничок, і покупців такого погідного дня також не бракувало: дзвоники над дверима, які то відчинялися, то зачинялися, дзеленчали майже безперестанку. Жінки заходили з кошиками й купували каву, цукор, мило та масло. Забігали туди й діти купити лимонаду або пачечку жувальної гумки. Але в багатьох дітей не було грошей. Вони сумно стояли біля вітрин і не зводили очей з тих чудових ласощів, що були там виставлені.

Десь над полудень, коли сонце світило найяскравіше, на головній вулиці містечка з'явилося троє дітей. Це були Томмі, Анніка й Пеппі, мокра-мокрісінька Пеппі, з якої стікала вода. Всюди, де вона ступала, залишався мокрий слід.

— Ой, які ми щасливі! — раділа Анніка. — Гляньте, скільки всього виставлено, а в нас повна кишеня золотих монет!

Томмі теж, коли уявляв собі, скільки вони всього накуплять, підстрибував з радощів.

— Так, мабуть, треба вже починати купівлю, — мовила Пеппі. — Найперше я хочу купити піаніно.

— Піаніно? — здивувався Томмі. — Ти ж не вмієш на ньому грати, Пеппі!

— Не знаю, я ще не пробувала, — відповіла Пеппі. — Не мала нагоди спробувати, бо не було піаніно. А я тобі скажу, Томмі: треба дуже довго вправлятися, щоб навчитись грати на піаніно без піаніно.

Крамниці з піаніно їм не трапилося, зате вони опинились біля парфюмерії. У вітрині вони побачили велику банку мазі від ластовиння, а поряд — картку з написом: "ВАС ТУРБУЄ ЛАСТОВИННЯ?"

— Що там написано? — спитала Пеппі. Вона не могла прочитати такого довгого речення, бо не хотіла ходити до школи, як інші діти.

— Там написано: "Вас турбує ластовиння?" — прочитала Анніка.

— Ти ба! — здивувалася Пеппі. — Що ж, на чемне запитання треба чемно її відповісти. Заходьмо!

Пеппі відчинила двері й зайшла всередину в супроводі Томмі й Анніки. За прилавком стояла літня жінка. Пеппі підступила до неї і твердо мовила:

— Ні!

— Що ти бажаєш? — спитала жінка.

— Ні! — ще раз мовила Пеппі.

— Я не розумію, що ти маєш на думці, — сказала жінка.

— Ні, мене не турбує ластовиння,

Тепер жінка зрозуміла Пеппі, але вона глянула на неї й вигукнула:

— Дитино моя, та ти ж уся в ластовинні!

— Так, але воно мене не турбує. Воно подобається мені. До побачення! — Пеппі рушила до виходу, проте в дверях обернулася й гукнула:-Але якщо у вас є така мазь, від якої виступає ще більше ластовиння, то пошліть мені додому вісім банок!

Поряд з парфюмерією була крамниця жіночого одягу.

— Бачу, поблизу немає цікавіших крамниць, отже почнемо купувати тут, — сказала Пеппі.

Діти зайшли до крамниці — попереду Пеппі, за нею Томмі, а позаду Анніка. Найперше вони побачили гарний манекен, одягнений у блакитну сукню.

— Гляньте, мабуть, це та жінка, що завідує крамницею, — мовила Пеппі. — Я дуже рада познайомитися з тобою, — звернулася вона до манекена й схопила його за руку.

Та лихо! Рука манекена не витримала щирого потиску Пеппі, відламалася й випала з шовкового рукава. Томмі затремтів з ляку, Анніка мало не заплакала. До дітей відразу підбіг продавець і сердито напався на Пеппі, що тримала довгу руку манекена.