— О, ти чудово розумієш, що я маю на увазі, — мовила Анніка. Вона взяла пальцями млинець і задоволене запхала його в рот.

І знов настав вечір. Багаття погасло. Діти, тісно притулившись одне до одного і вкрившись ковдрами, лежали в наметі. Вони навіть не витерли губ після масних млинців. Крізь дірочку в наметі світила зірка, а прибій заколисував їх до сну.

— Сьогодні нам треба повертатись додому, — жалібним голосом сказав Томмі другого ранку.

— Така несправедливість! — підхопила Анніка. — Я б хотіла пробути тут ціле літо. Але сьогодні приїздять мама й тато.

Після сніданку Томмі подався на берег, і раптом звідти почувся його відчайдушний крик. Човен! Зник човен! Анніка була приголомшена. Як же вони виберуться звідси? Звичайно, вона залюбки пробула б на острові ціле літо, але зовсім інакше почуваєш себе, як знаєш, що будь-коли можеш вернутися додому. А що скаже бідна мама, коли не знайде вдома Томмі й Анніки? В Анніки аж сльози виступили на очах, як вона подумала про таке.

— Що з тобою, Анніко? — спитала Пеппі. — Як же ти собі уявляєш корабельну аварію? Що б, по-твоєму, сказав Робінзон, якби через два дні по нього приплив корабель? "Просимо, пане Крузо, підіймайтеся на корабель, дозвольте вас урятувати, можете помитися, поголитися, обрізати нігті!" Ні, красно дякую! Я думаю, що пан Крузо втік би й сховався в кущі. Бо коли вже пощастить комусь попасти на безлюдний острів, то треба там прожити хоча б сім років.

Сім років! Анніка затремтіла, навіть Томмі розгубився.

— Але я не думаю, що ми пробудемо тут так довго, — заспокоїла їх Пеппі. — Я вважаю, що нам треба дати про себе звістку, не чекаючи, поки Томмі стане моряком.

Анніка ще дужче перелякалася. Пеппі якийсь час задумливо дивилася на неї, тоді сказала:

— Ну гаразд, коли ти так боїшся, доведеться послати звістку в пляшці.

Вона видобула з мішка порожню пляшку. На щастя, папір і олівець у неї також знайшлися. Пеппі поклала їх перед Томмі на камені й сказала:

— На, ти краще за мене вмієш писати.

— А що писати? — спитав Томмі.

— Зараз подумаю. Можна так: "Урятуйте нас, поки ми не загинули! Без тютюну ми не витримаємо на цьому острові й двох днів!"

— Але ж, Пеппі, так не годиться, — докірливо сказав Томмі. — Це ж неправда.

— Що саме неправда? — спитала Пеппі.

— Не можна писати: "Без тютюну", — мовив Томмі.

— Чому не можна? Хіба ти маєш тютюн? — спитала Пеппі.

— Ні, не маю, — відповів Томмі.

— То, може, Анніка має?

— Не має, але ж...

— Чи, може, я маю? — допитувалася Пеппі.

— Ні, ніхто з нас не має тютюну. Але ж ми не куримо, — сказав Томмі.

— Так, я й хочу, щоб ти написав: "Без тютюну ми не витримаємо..."

— Але ж якщо ми так напишемо, люди неодмінно подумають, що ми куримо, — наполягав Томмі.

— Слухай, Томмі, — мовила Пеппі, — скажи мені одне: хто найчастіше не має тютюну: ті, що курять, чи ті, що не курять?

— Звичайно, ті, що не курять, — відповів Томмі.

— Ну, то чого ж ти сперечаєшся? — обурилася Пеппі. — Пиши те, що я кажу. І Томмі написав:

"УРЯТУЙТЕ НАС, ПОКИ МИ НЕ ЗАГИНУЛИ! БЕЗ ТЮТЮНУ МИ НЕ ВИТРИМАЄМО НА ЦЬОМУ ОСТРОВІ Й ДВОХ ДНІВ!"

Пеппі взяла папірець, засунула його в пляшку, заткнула її і кинула у воду.

— Тепер наші рятівники не забаряться, — мовила вона.

Пляшка трохи відпливла й зачепилася за коріння вільхи при березі.

— Треба її закинути далі, — сказав Томмі.

— Ми б тоді зробили велику дурницю, — мовила Пеппі. — Якби пляшка попливла далеко, наші рятівники не знали б, де нас шукати. А так ми можемо гукнути їх, якщо вони пляшку знайдуть, а нас не помітять, і ми відразу будемо врятовані.

Пеппі сіла на березі чекати рятівників.

— Найкраще весь час не спускати пляшки з очей, — мовила вона.

Томмі й Анніка також посідали біля неї. Хвилин через десять Пеппі сердито сказала:

— Люди, певне, думають, що в нас немає іншого діла як сидіти, й чекати, поки вони врятують нас. Просто глум! Де вони всі заподілися?

— Хто? — спитала Анніка.

— Наші рятівники, — відповіла Пеппі. — Хіба можна так недбало ставитись до своїх обов'язків, коли йдеться про людське життя?

Анніці вже почало здаватися, що вони й справді загинуть на цьому безлюдному острові. Раптом Пеппі стукнула себе по лобі й вигукнула:

— Лишенько, яка я неуважна! І як я могла забути про це?

— Про що? — спитав Томмі.

— Про човна, — відповіла Пеппі. — Я вчора ввечері витягла його з води, коли ви поснули.

— Навіщо? — докірливо спитала Анніка.

— Боялася, щоб він не промок, — відповіла Пеппі.

Пеппі швиденько витягла з кущів човна, винесла його на озеро й сказала понурим голосом: