— Ти дуже добра, пані. Ось тобі подарунок від мене!

Вона витягла з кишені маленького золотого годинника й поклала на стіл. Вчителька сказала, що не може взяти такого дорогого подарунка.

— Мусиш узяти, а то я завтра знов прийду сюди і ти матимеш зі мною мороку.

З цими словами Пеппі вибігла на подвір'я й скочила на коня. Всі діти зібралися навколо, щоб погладити коня й подивитися, як Пеппі їхатиме.

— На щастя, я знаю аргентинську школу, — з почуттям переваги мовила Пеппі й поглянула на дітей. — Отуди якби ви попали! Великодні канікули там починаються через три дні після різдвяних, а коли скінчаться великодні канікули, через три дні починаються літні. Літні канікули кінчаються першого листопада, і тоді, звичайно, дітям доводиться добре попрацювати, бо різдвяні канікули настають аж одинадцятого листопада. Але з цим якось можна змиритися, бо зате в Аргентині не завдають уроків.

— Часом, правда, буває, що котрась аргентинська дитина сховається в шафу й нишком учить уроки, але вже їй і перепадає від мами, коли вона помітить це. Арифметики в тій школі взагалі нема, і якщо знайдеться учень, що знає, скільки буде сім додати п'ять і ненароком пробалакається про це вчительці, то вона поставить його в куток на цілий день. Читають вони тільки в п'ятницю, та й то, якщо знайдеться книжка. Але книжка ніколи не знаходиться.

— То що ж вони роблять у школі? — запитав один хлопчик.

— Їдять цукерки, — впевнено відповіла Пеппі. — Поблизу є цукеркова фабрика, і від неї проведено трубу просто в клас, тому цукерки сипляться туди весь час, і в дітей повно роботи — треба їх їсти.

— А що ж робить учителька? — запитала одна дівчинка.

— Як що, дурненька? Підбирає за дітьми папірці, — відповіла Пеппі. — Чи ти, може, думаєш, що діти самі їх підбирають? Аякже! Там діти навіть до школи самі не ходять, а посилають за себе своїх братів і сестер. — Вона помахала капелюхом і весело гукнула:- Бувайте здорові! Мене ви більше тут не побачите. Але пам'ятайте, скільки яблук мав Аксель, а то буде вам лихо! Ха-ха-ха!

І, дзвінко зареготавши, Пеппі помчала до брами, аж камінці полетіли з-під копит у коня і в класі задзвеніли шибки.

ПЕППІ СИДИТЬ НА ХВІРТЦІ Й ЗАЛАЗИТЬ У ДУПЛО

Якось теплого сонячного дня в кінці серпня Пеппі, Томмі й Анніка гралися у віллі "Хованка". Пеппі сиділа на одному стовпці хвіртки, Анніка — на другому, а Томмі вмостився на самій хвіртці. Груша, яка росла біля самої хвіртки, опускала своє віття так низько, що діти могли сидячи рвати солодкі золотисто-червоні груші. Вони ласували грушами й кидали качанчики просто на вулицю.

Вілла "Хованка" стояла на самому краю містечка, там, де вулиця переходила в шосе. Мешканці містечка дуже любили гуляти поблизу вілли, бо тут були наймальовничіші місця. Ось і тепер, саме коли діти ласували грушами, на дорозі з'явилася якась дівчинка. Побачивши їх, вона зупинилася й спитала:

— Ви часом не бачили, мій тато не йшов сюди?

— А який твій тато? — запитала Пеппі. — З блакитними очима?

— Так, — відповіла дівчинка.

— І середній на зріст, не високий і не малий?

— Так, — мовила дівчинка.

— У чорному капелюсі і в чорних черевиках?

— Так, так, — зраділа дівчинка.

— Ні, такого ми не бачили, — впевнено мовила Пеппі.

Дівчинка насупилася й мовчки пішла далі.

— Стривай! — гукнула їй услід Пеппі. — А він лисий?

— Ні, не лисий! — огризнулася дівчинка.

— Ну, то йому пощастило, — сказала Пеппі й виплюнула зернятка з рота.

Дівчинка знов рушила далі, але Пеппі ще раз гукнула:

— А вуха в нього такі довгі, що звисають на плечі?

— Ні, — дівчинка здивовано обернулася. — А що, сюдою йшов чоловік з такими вухами?

— Ні, не йшов, бо таких вух нема ні в кого. Принаймні в нашій країні, — додала вона, подумавши. — От у Китаї — там трохи інакше. Якось у Шанхаї я бачила одного китайця з такими величезними вухами, що він ними накривався. Коли йшов дощ, він просто залазив під свої вуха, і йому було тепло й затишно. Хоч, певна річ, вухам не було так затишно. В негоду він із друзями розташовувався під вухами, і вони співали своїх сумних пісень, аж поки переставав дощ. Друзі його дуже любили, звичайно, за вуха. Він звався Хай Шанг. Аби ви побачили, як він уранці поспішав на роботу! Він завжди прибігав останньої хвилини, бо любив довго поспати. Він мчав вулицею, а вуха маяли ззаду, наче двоє жовтих вітрил. Ви навіть не уявляєте собі, що то було за видовисько!

Дівчинка, роззявивши рота, слухала Пеппі, а Томмі й Анніка навіть перестали їсти груші.

— Хай Шанг мав стільки дітей, що не міг їх порахувати, а найменшого його сина звали Петер, — повела далі Пеппі.

— Хіба може китайський хлопчик зватися Петером? — здивувався Томмі.

— Отож-бо, його дружина також казала: "Хіба може китайський хлопчик зватися Петером?" Але Хай Шанг був страшенно впертий, він заявив, що або назве сина Петером, або взагалі ніяк його не назве. І так розсердився, що сів у кутку, накрився вухами й сидів там набурмосений, аж поки бідолашна дружина погодилась. Так хлопчика й назвали Петером.