Шрифт:
Ось ледь помітна цівка диму піднялася і обвилась навкруги білого ковпака Асо. Всі затамували подих, почувши запах тліючого трута.
Мабуть, за все своє коротке життя школярі нічого не ждали з таким нетерпінням, як зараз чекали тієї краплини полум’я, що нарешті спалахнуло в темряві печери. Поступово полум’я збільшувалось. Спочатку воно освітило бронзову шию і праве вухо Асо, потім, розірвавши темряву, червоними плямами заграло на химерних стінах печери. За спиною Асо, який стояв на колінах, почала рости його незграбна тінь.
Коли, радісно посміхаючись, хлопець підвівся, всі побачили біля його ніг маленьку купку гілочок, що диміли, потріскуючи і викидаючи язички веселого полум’я.
— Ура-а-а!.. — мов по команді, закричали хлопці. Оглушливо загавкав Бойнах, захопившись загальною радістю.
Під склепінням печери розляглася гучна луна.
А пастух щиро посміхався, і в його очах, схожих на чорні виноградини, відбивалися іскри народженого ним вогню.
— Дуй, дуй! — раптом сполошився Ашот. — Вогонь твій на останньому подиху!..
Всі кинулись до вогню, але він уже погасав. Асо наблизив один до одного кінці тліючих паличок, ліг і почав обережно роздувати завмираючий вогник. Ще, ще трохи, і дим клубами піднявся до стелі, поплив під високим склепінням печери.
Вогонь розгорявся, та Асо дув усе сильніше й сильніше.
Раптом почувся тріск, полум’я лизнуло брови хлопця, китички шарфа на його ковпаку і червоним язиком метнулося вгору…
Жодного звуку не вихопилося з уст мандрівників: вони боялися, що вогонь знову погасне.
І лише у відблисках полум’я було видно, як вони хвилюються. Незабаром наші герої посідали навколо вогнища. Вогняні язики лизали стіни і, — торкнувшись склепіння, вискакували надвір, змішані з димом. Після стількох годин холоду всі відчували приємну насолоду від тепла. Асо скинув свій ковпак і почав щось складати в нього.
— Ашот, пити хочеться. Дай води!.. — по-дитячому наївно попросила Шушик.
— Води? — задумливо проказав Ашот. — З водою у нас погано. Я оглянув ущелину ще до того, як випав сніг. Води ніде нема… Якби тут була вода, вона стікала б в ущелину, і там хоч трохи та було б комишів…
— Гаразд, побачимо! Можеш далі не пояснювати, — втрутився Гагік. — Ти краще ось що скажи: в чому сніг розтоплювати? Може, пошукати якийсь камінь з заглибиною?
Але який камінь може замінити каструлю? їсти ж сніг небезпечно, особливо для Шушик, яка часто хворіла на ангіну.
— Що скажеш ти, Асо? — звернувся Ашот до чабана.
— Я? А що мені сказати? Бачиш, я готую воду… для Шушик… — відповів Асо і густо почервонів.
— Воду? Де ж тут вода?
— Зараз принесу, хушке Шушик.
Він набрав у свій повстяний ковпак каміння і висипав його у вогнище, а сам вийшов з печери.
— Це для того, мабуть, щоб вогонь сильніше горів, — підморгнув товаришам Гагік.
Хіба від каміння сильніше горить вогнище? Ні, певно, в Асо були інші наміри. Він повернувся з величезною, завбільшки з людську голову, сніжною кулею. Вона була яйцеподібної форми — один кінець тупуватий, другий гострий.
Коли камінці у вогнищі розжарились, Асо взяв дві палички. Орудуючи ними, як щипцями, він діставав з вогнища один за одним камінці і клав їх на тупий кінець сніжної кулі. Почулося, як у кузні, шипіння, піднялася пара, ніби від розпеченого заліза. Тримаючи в руках сніжну кулю, Асо все підкладав у неї камінці, вкриті попелом.
Нарешті з нижнього гострого кінця кулі потекла чиста, прозора вода, а каміння і попіл залишилися зверху.
— Швидше, хушке Шушик, підставляй рот, — зніяковіло сказав Асо, простягаючи дівчині сніжну кулю, з якої текла вода.
Шушик підставила рот і жадібно почала ковтати холодну воду. Ніколи ще вона не здавалась їй такою приємною. Спрага так виснажила Шушик, що дівчина не могла відірватися від цівки.
— Тепер ми питимемо тільки таку воду, — сказав Асо.
Коли всі втамували спрагу, пастух вийняв із своєї чабанської торбини шматок хліба, розламав його на рівні частки і роздав кожному, не забувши і про Бойнаха.
— Це я зберігав на всякий випадок. Шкода, що мало, — ніяково промовив хлопець, ніби він був винен, що в його торбині було так мало хліба. Ось уже два дні цей шматок не давав йому спокою. Як висловлюються вчені, «умовний рефлекс» викликав такі муки в шлунку, що минулої ночі він мало не з’їв хліб потайки. Але хіба Асо такий хлопець, щоб не поділився з товаришами? Ні, для товариша він віддасть усе.