— Не вбивайте їх, — благає візник.

— Чому?

— Тоді мене поліція закатує, життя не буде.

— Я ще подумаю, чи буде тобі життя, чи ні, — загрозливо блиснув очима. — За скільки найнявся людей на той світ перевозити? Помічником смерті хочеш бути?

— Мене ж заставили.

— Не вірю. Молодого, такого бугаюгу, щоб заставили… Хліб ти чий до цього часу їв? Німецький? — націлюється на поліцаїв.

— Дядьку! Не губіть мене. Я ж українець, — заклацали зуби в Демида.

— Ти українець!? Ти українець!?. Ти слизняк! Перевертень! Приймак німецької повії! Ти!.. — і люто розряджує автомат.

Із хрипом падає незграбна довга постать у вогку лісову тінь, а її наздоганяє друга, менша… Мертві сльози боягуза бризнули з побілілих очей Демида і розтіклись по жовтозеленій обм'якшеній шкурі, не торкнувшись ні однією краплиною ранкової землі.

Злякано застиг біля коней молодий візник.

— Скидай штани, песький син! Швидко мені! — звертається до Федора, витираючи долонею стягнуте, туге чоло.

— Дядьку!.. — благає хлопець.

— Нічого, нічого! І голий додому зайдеш. Хай полюбується тобою, красунем, дівчина, почервоніє за тебе — і в очі плюне.

— Хоч труси оставте! — навертаються сльози.

— Я тебе оставлю. Не боявся грішну душу показувати, так тепер грішним тілом посвіти.

— Ні, не буду скидати! — раптом рішуче хлопець застібає гудзики. — Як хочете — вбийте або до себе прийміть. Вірою служитиму. Хіба я не шукав партизанів?

— Мені таких перевозчиків не треба.

— Дядьку, візьміть, не помилитесь. Я кулеметником буду.

— Товаришу, а може з хлопця щось вийде? — торкається його руки лейтенант.

Задумавсь на хвилину, не спускаючи погляду з обличчя Федора, що покривалось потом і рухливими округлими плямами.

— Дякуй червоному командирові. Він тебе, поганця, пожалів.

Федір зніяковіло кланяється лейтенантові.

— Будемо знайомі. Бригадир Дмитро Горицвіт, — впритул підходить до лейтенанта.

— Лейтенант Сава Тур.

— Куди ж тепер думаєш?

— До вас партизанити. Куди ж інакше.

— Член партії?

— Комуніст.

— Гаразд, — повеселішав Дмитро. — Будеш у нашому загоні комісаром. Тобі командиром годилося б, так я непартійний.

— А де ж ваш загін?

— Загін? Я, та ти, та цього безштанька захопимо. Бач, якими овечими очима дивиться…

— І це всі?

— Усі.

— Он як, — беззвучно сміється Тур, і його підбите око нервово здригається.

— Нічого, одна зернина дає жменю зерна, — впевнено говорить Дмитро і собі посміхається. — Серед людей не залишимось без людей, — хай лише почують про добрі діла.

Другої ночі, залишивши на Городищі Тура і Федора Черевика, він поскакав на пасіку, щоб дістати харчів і всякого інструменту. Втома хилила до гриви, валила з коня.

Пустив буланого на галяву, а сам швидко і тихо пішов на пасіку.

Бліде місячне сяйво освітило довгі ряди вуликів; м'яким синюватим світлом переливалися стіни старої хати. Біля дуплянки під грушею щось заворушилось, і Дмитро сторожко відскочив у тінь, схопившись за автомат.

— Дмитре Тимофійовичу, це ти? — вийшов назустріч Марко Григорович.

Тільки тепер помітив Дмитро, як за останній час подався старий пасічник. Глибокими тінями залягла в очах мовчазна печаль, опустились прямі плечі, тремтливою стала хода.

— Надокучив я вам, Марку Григоровичу.

— І не смій такого казати. Щоб і словом не обмовився мені, — постукав палицею по землі. — Чи ти думаєш — мені два віки жити треба?.. Находився по зеленій землі, пожив між людьми, дітей виростив — пора і честь знати. А спом'яне хто з людей після смерті добрим словом — для старого й це добре. Ми люди прості, — і зітхнув. — За дочкою нудьгую. Усе бачу її: то маленькою дівчинкою, то вже студенткою. Вона у мене без матері росла — сам доглядав, тому й найбільше впам'ятку.

— Славна дівчина.

— Славна, — зрадів Марко Григорович, що хоч розмовою можна було одвести душу. — Вісім років їй було, а вона вже по господарству, як господиня, порається. Горщик не підійме до припічка, так приставляє ослінчика, потім вилазить сама на ослінчик і ставить у піч. І уроки, бувало, виучить, і їсти наварить, і мені на пасіці помагає. Проворна дівчина була.

Сіли на колоді, помовчали. Знову десь у кущах заспівав молодий соловей.

«Осінь надходить. Треба запастися мукою, збудувати землянку в Городищі».