Тур ішов оглядати ліс або простягався горілиць на дідовій кожушанці, прислухаючись до лункого перестуку сокири, м'якого шипіння пилки, передзвону струмка і лісового подиху, хмільного і нестихаючого.

Нелегко було на душі молодому командирові батареї, що поховав своїх бойових товаришів у лісових просторах Поділля. Тим-то й сивина повила нитками павутиння його буйний чорний чуб, тим-то й зморшки різко окреслили худорляве нервове обличчя, і сухі м'язи висіклись під шкірою. І засне чоловік, а сняться його хлопці, і не вбиті, а живі, міцні, напористі, з якими йому бити б та бити ворога, славою застеляти рідну землю, а потім прощатися зі своїми орлами, відпускати їх, героїв, у ясні простори… Не судилося… І сльози не очі, а душу обливали Турові. Чи то від туги, чи то від перевтоми, пробираючись до своїх, не вберігся від облави. Вистріляв до останнього всі набої і попав у руки поліції. І хоч як його не били, фанатично вірив, що середини не відбили, що скоро він одужає.

«Як же можна не одужати, коли стільки роботи жде тебе. Армію треба збирати в тилу. Коли б це хоч сорокап'ятиміліметрових гармат дістати. Для партизанів — самі найкращі». — І знову, пірнаючи в задуму, бачив себе серед своїх гармашів на тій дорозі, де довелося йому зупиняти прорив.

В його серці вмістилося багато людей і болючої гіркоти. Удень він у думках розмовляв зі своїми гармашами, співчував батькам, що вже більше не побачать своїх соколів, а вночі знову жили з ним його воїни, і Дмитро, прокидаючись, часто чув хриплуватий, з болісним клекотом, голос командира:

— По батареї! Заряд повний!.. Вогонь!.. По фашистській сволоті!.. Добре, хлопці!

У місячнім сяйві до жовтизни бліде обличчя Тура з різко окресленими тінями ставало натхненним і таким вольовим, що Дмитро довго придивлявся до нього, бажаючи збагнути частину того світу, що вмістився в молодій скривавленій душі командира.

«Такі воїнами народились», — задумувавсь, уявляючи, яким мусив бути Тур у бою.

Дмитро трудно привикав до людей, а з Туром зійшовся легко, без внутрішньої напруги і незручності. Може тому, що. й Тур був не з балакучих, може й тому, що його полонили скромність і діловитість молодого командира. Тур ніколи не — казав: «так треба», а тільки — «я думаю». Але оте «я думаю» так обгрунтовувалося, що воно незмінно ставало — «так треба». Якось, повернувшися з лісу, Тур радісно звернувся до Дмитра:

— Обійшов сьогодні всі наші володіння… Одужую!.. Дмитре Тимофійовичу, ти стратег!

— Теж мені стратега знайшов, — покосився на Тура, вичікуючи, що той скаже.

— Прибіднюєшся, Дмитре Тимофійовичу, а сам так і норовиш щось випитати? — розсміявся командир. — Скажи: чому тут, а не в іншому місці отаборився?

— І сам не знаю. Якось з переляку навмання попав, — жартівливо розвів руками.

— А все-таки? — поглянув допитливо. Дмитро зразу споважнів;

— Думка така була: ліс тут путящий, здоровенний, з трьох боків болотами і низиною оточений. Танки навіть зимою не проскочать, бо твань тільки зверху шкарубне. Значить, для оборони важне місце. Далі, — навкруги мало сіл. Це теж непогано. Ну, й Великий шлях при добрій нагоді може бути під нашим наглядом. А це стратегічна дорога. Машин ми можемо на ній, як дичини, набити. Жаль, що залізниця далекувато… Буде з нас піт потоками ллятися. Та до цього нам не звикати.

І, поринаючи в свої міркування, Дмитро не помітив, як змінився Тур, як радісно заіскрилися його очі, забилися у дрожі уста.

— Дмитре Тимофійовичу, ти… ти молодець, — схвильовано підійшов до нього і міцно потиснув руку. — Ти справжній солдат.

І ці прості слова надовго запам'ятав Дмитро. Радістю і печаллю дихнули вони: повіяло тими далекими і живими споминами, тою суворою і щирою людяністю, тим хвилюючим теплом, яке завжди було в мові Свирида Яковлевича, Маркова, Кошового… Де вони воюють тепер?

Нічого не міг відповісти Турові, але цей день ще більше зблизив його з молодим комісаром, до слова якого завжди прислухався вдумливо, уважно.

Раз Дмитра особливо схвилювала сувора логіка і поетичність командира.

Одного вечора дід Хмара, тяжко переживаючи втрату своєї дружини, поринув у наївні міркування про історичну минувшину країни.

— Нема, нема таких козаків, як колись були. Ото були герої, — закінчив старий, звертаючись до Федора.

Тур підвівся з землі. Очі його в темряві засвітилися сухими вогниками.

— Є, діду, — тихо промовив, — і значно більше є тепер у нашій країні героїв, аніж за всю історію було. Та не про це я хочу зараз сказати. Ви, діду, партизан, і мені хочеться, щоб вас не збивала з толку однобічність. В усьому ясність потрібна. Ми дуже шануємо героїчну минувшину, своїх достойних предків, але живемо не минувшиною, а сучасним і майбутнім. Ще тридцять п'ять років тому Фелікс Дзержинський, світлий лицар революції, сказав: «Не варто було б жити, коли б людство не освітлювалося зорею соціалізму». А нас ця зоря і освітила, і виростила. Тому всі народи з надією дивляться на нас… — Тур, захопившись, почав говорити складніше. — Ті ж держави, що не мають вірного дороговказу, що розбризкали життєві соки на мертвий пісок, що погрязнули в торгаському бруді, — свою грязь прикривають наміткою минулого, живуть спогадами і лицемірними жалями. Вони за сорок днів народ віддають у полон, а скарби минувшини пливуть у фашистські лапища або продаються з торгів. Ми не належимо до таких держав. Ми множимо славу минувшини сьогоднішнім днем. І ви самі, діду, недаремно прийшли у ці ліси. Бо нічого нам дорожчого нема за свою Вітчизну.

— Правду кажеш, командире.

А Тур, помовчавши, зайшовся різким кашлем, потім ще тихіше звернувся до Черевика:

— Ти поезію любиш. Чиї це слова?