— Безстидниця.

— Ой, Василино, коли будеш такою тихою водою, — всяка відіб'є твого милого, а про тракториста й не говори…

— Софіє, ну прямо не знаю… Як тобі не совісно? — за-рожевілася Василина й безпомічно закліпала довгими чорними віями.

— Василинко, не сердься. Це ж я люблячи тебе, — пригорнула дівчину. — Ну що ж із того, коли ми познайомимося з хлопцями? Це ж перший комсомольський колектив у районі. Про нього у газетах писали, про нього сьогодні в райкомі згадували. На голому місці чудеса зробили. Орли! Невже не цікаво?.. От бачиш, цікаво. А як віддамо тебе за тракториста — ще цікавіше буде.

— Та покинь ти лепетати, — вступилася Югина. Промита крем'яниста мозаїка дороги попливла в м'які тони блакитносизої долини. Збільшувалися постаті хлопців. Ось вони, обвітрені, налиті незатверділою силою, легкі в ході, порівнялися з дівчатами.

— Добрий вечір, красуні! — поздоровкався високий смуглявий юнак у голубій безрукавці. На його руках тремтіли й набухали рухливі м'язи.

— Добрий вечір, або що? — задиркувато обізвалася Софія.

— Ти, дівчино, гостра нівроку.

— А ви притупились? Це після роботи буває. Хлопці засміялися. Василина обурено смикнула Софію за блузку.

— Люблю таких, — блиснув яструбиним поглядом смуглявий, підійшов ближче до Софії.

— Спасибі за любов. Вона у вас рання, як жайворонок. Глядіть, не сполохайте або оскому не набийте. Шкода буде, — з удаваною зажуреністю вклонилася Софія. — Ви не з Комсомольського?

— З Комсомольського, з Комсомольського, — зразу розцвіли обличчя хлопців. — А ви звідки?

— Не скажемо, щоб стежки не протоптали.

— Тоді ми трактором приїдемо.

— То друге діло.

— Про вас і сьогодні в райкомі згадували. Хвалили, — обізвалася Югина, з подивом і захопленням слідкуючи за хлопцями, біля яких уже стояла горда слава. «Славні, і прості, прості… наче брати».

— Ви з райкому? Комсомолки? Друзі наші! — зраділи хлопці й почали знайомитись.

— Марко Лебедев. З Поволжя.

— Давно у нас живете?

— З двадцять першого року. Під час голоду привезли сюди.

— Левко Орленко. В минулому наймит, тепер голова комсомольського колективу, — подав руку Софії смуглявий юнак.

— Софія Кушнір, наймичка в минулому й тепер.

— Зате в майбутньому не будеш.

— Вже заглянули в мою судьбу?

— Заглянув, Софіє, — твердо промовив Орленко. — Згадаєш моє слово через пару років.

— Згадаю, — зітхнула дівчина. — 3 роботи йдете?

— З роботи. Болото в порядок приводимо. Хочемо, щоб не вовчою ягодою, а садами шуміло воно, полуницею червоніло… То комсомольський квиток у руці?

— Комсомольський. Сьогодні отримали, — відповіла з хвилюванням.

— Так загубити можна.

— Не загублю. А ви де свій носите?

— Біля серця.

— І ми покладемо біля серця, — відповіла Софія за всіх дівчат.

Під'їхав трактор. Софія, тягнучи за руку Василину, кинулася до нього. Закурений чубатий тракторист скочив на землю і наче приріс до неї.

— Ох, і машина! — захоплено вирвалося в Софії. — До неї можна приторкнутися?

— Можна, — великодушно промовив тракторист, так, начеб він щонайменше дарував усі багатства дівчині.

— Тепла, як людина, — уже кругом оглядувала машину. — Василино, порухай… Вона прямо умирає за трактором, — пояснила хлопцеві.

— Софіє…

— Справді? — зацікавився тракторист. Василина горіла рум'янцем, вже не можучи й слова промовити.

— Справді, справді! — відповіла за неї Софія. — От поговоріть із нею. Вона вже знає, що таке радіатор ї з чим його їдять. — Метнулася до Югини, красномовно показуючи їй поглядом на оторопілу Василику й тракториста.

— Дівчата, вам не боязко іти додому?

— Ані чуть. А вам не страшно в лісі жити?

— Звикли.

— Вовки не нападають?

— Буває. Коли чотириногі, а коли й двоногі.

— Як живеться вам?

— Добре, дівчино. Краще за всіх.

— І завжди так було?

— Спочатку тяжко доводилося, коли в лісах не було ні кола, ні двора. На землі спали, небом вкривалися, вогнем од вовків огороджувалися… Держава нас на міцних долонях підняла. Приходьте в колектив, подивитесь, що зроблено нашими руками.

— Спасибі, прийдемо.

— Привіт Самійлу Поліщукові. Ми зробимо рейд до вас, — перевіримо, як працюєте.

— Прилітайте.

— По хлібозаготівлі ваше село не перше.

— Зате й не останнє.

— Достойними будьте, — щиро прощається Левко Орленко, і хвилююче тепло наливає Югину: велика батьківська турбота ожила в словах молодого голови.

— Василина й досі з трактористом воркує. Навіть біля керма умостилася. От тобі й тиха вода, — пошепки повідомляє Софія.

По теплих дорогах розходиться юність, несучи в чистих переповнених серцях молоду музику надій.