— Пане кюре, чи ви тут? — гукнула Анжеліна, стукаючи в хвіртку. — Наш волан залетів до вас.

Абат Фожа підняв волан, що впав коло його ніг, і відчинив хвіртку.

— Ах, дякую, пане кюре, — сказала Аврелія, беручи волан. — Тільки Анжеліна здатна на такий удар. Кілька днів тому тато дивився, як ми граємо, і вона кинула волан йому просто у вухо з такою силою, що він оглух аж до другого дня.

Знову залунав сміх. Абат Сюрен, зашарівшись, як дівчина, витирав чоло, легенько торкаючись до нього тонкою хусточкою. Він відкинув за вухо своє біляве волосся, очі його блищали, він вигинав стан і обмахувався ракеткою, наче віялом. В розпалі гри його нагрудник трохи зсунувся вбік.

— Пане кюре, — сказав він, стаючи в позу, — будьте нашим суддею.

Абат Фожа, взявши требник під пахву, по-батьківському всміхаючись, став коло хвіртки. Крізь напіврозчинені ворота супрефектури священик міг бачити пана Пекера де Соле, що сидів біля фонтана серед своїх близьких. Проте він не повернув голови в той бік, рахував удари, хвалив абата Сюрена, підбадьорював панночок Растуаль.

— Знаєте, Пекере, — грайливо сказав пан де Кондамен на вухо супрефектові, — даремно ви не запрошуєте цього абата на ваші вечори; він дуже чемний з дамами і, напевно, чудово танцює вальс.

Та пан Пекер де Соле, що вів жваву розмову з паном Делангром, здавалось, нічого не чув. Він провадив далі, звертаючись до мера:

— Справді, мій любий друже, я не знаю, де ви бачите в ньому ті гарні якості, про які говорите мені. Навпаки, зв’язок з абатом може лише скомпрометувати. Минуле його вельми підозріле, і про нього дійшли сюди деякі чутки… Я не бачу, з якої речі повинен я ставати на коліна перед цим кюре, тим більше, що плассанське духівництво дуже вороже до нас… Адже це мені однаково нічого б не дало.

Пан Делангр і пан де Кондамен лише перезирнулись, похитали головою і нічого не відповіли.

— Абсолютно нічого, — повторив супрефект. — Нема чого вам напускати на себе якусь таємничість. Знаєте, я написав у Париж. У мене голова йшла обертом, і мені захотілося з’ясувати нарешті, хто ж такий Фожа, якого ви вважаєте мало не за переодягненого принца. І що ж? Знаєте, що мені відповіли? Мені відповіли, що його не знають, нічого про нього сказати мені не можуть, і порадили не втручатися у справи духівництва… У Парижі й так уже незадоволені нами, відколи на виборах пройшов цей дурень Лагріфуль. Мені доведеться бути обережним, самі розумієте.

Мер знову перезирнувся з інспектором лісного відомства. Він навіть злегка знизав плечима, поглянувши на акуратно підкручені вуса Пекера де Соле.

— Слухайте мене уважно, — сказав він йому за хвилину. — Ви хочете бути префектом, правда?

Супрефект усміхнувся, гойдаючись на стільці.

— То йдіть зараз же і потисніть руку абатові Фожа, що отам дивиться на гру в волан і чекає на вас.

Пан Пекер де Соле остовпів з подиву, він нічого не розумів. Глянувши на пана де Кондамена, спитав його занепокоєно:

— І ви такої ж думки?

— Безперечно, ідіть і потисніть йому руку, — відповів інспектор лісного відомства. Потім додав іронічно:

— Спитайте мою дружину, ви ж маєте до неї цілковиту довіру.

В цю хвилину якраз до них підійшла пані де Кондамен у чарівній рожевій з сірим сукні.

— Ах, ви даремно нехтуєте релігією, — люб’язно сказала вона супрефектові, коли з нею заговорили про абата. — У церкві вас бачать хіба що в дні великих свят. Справді, мене це дуже засмучує, треба мені вас навернути на добру путь. Ну, що можуть думати про уряд, представником якого ви є, коли ви не ладнаєте з господом богом?.. Залиште нас, панове, я зараз посповідаю пана Пекера де Соле.

Вона сіла, всміхаючись і жартуючи.

— Октавіє, — пошепки сказав супрефект, коли вони лишилися самі, — не смійтеся з мене. Ви зовсім не були такою святенницею на вулиці Ельдер у Парижі. Знаєте, я насилу стримуюсь, щоб не пирснути від сміху, коли бачу, як ви роздаєте проскури в церкві святого Сатюрнена.

— Ви легковажні, мій любий, — відповіла вона тим самим тоном, — колись вам доведеться за це розплачуватись. Справді, ви мене непокоїте; я вважала вас значно розумнішим. Невже ви не бачите, що висите на волосинці? Зрозумійте ж, що коли вас досі ще не скинули, то тільки тому, що бояться розворушити плассанських легітимістів. В той день, коли з’явиться новий супрефект, вони одразу заметушаться, а при вас вони спокійно сплять, бо певні в своїй перемозі на майбутніх виборах. Це не дуже для вас втішно, я знаю, але я певна, що з вами не рахуються… Мій любий, ви загинете, якщо не зважите на дещо.

Він дивився на неї із справжнім страхом.

— Хіба «велика людина» писала вам? — спитав він, натякаючи на одну особу, яку вони так називали між собою.

— Ні, він остаточно порвав зі мною. Я не така дурна, і перша зрозуміла необхідність цього розриву. А втім, мені нема на що нарікати. Він подбав про мене, видав мене заміж, дав кілька прекрасних порад, які мені стали у великій пригоді… Але у мене в Парижі є друзі. Повірте мені, ви можете пропустити останню нагоду вибитися вгору… Не вдавайте з себе безбожника, йдіть швидше і потисніть руку абатові Фожа… Ви зрозумієте все потім, якщо не здогадуєтесь тепер.