— Четверо забито! — сказав він, входячи.

Чоловік і Жінка подивилися одне на одного, ніби самі здивовані своїм злочинством. Лампа надавала їхнім блідим обличчям жовтого воскового відтінку.

— Ти їх залишив на місці? — спитала Фелісіта. — Треба, щоб їх там знайшли.

— На якого біса їх прибирати? Вони так і валяються… Я наступив на щось м’яке…

Він глянув на свій черевик. Закаблук був червоний від крові. Поки він перевзувався, Фелісіта знову сказала:

— Добре, тим краще! Справу скінчено… Тепер не казатимуть більше, що ти стріляєш по дзеркалах.

Стрілянина, що її Ругони вигадали для того, щоб остаточно утвердитися в ролі визволителів Пласана, кинула перелякане і вдячне місто до їхніх ніг.

Зайнявся зимовий день, сірий і сумний. Коли все стихло, мешканці, втомившись тремтіти в постелі, почали виповзати з домів. Спочатку з’явилося чоловік десять-п’ятнадцять; потім, коли пішла чутка, що повстанці втекли, залишивши вбитих по канавах, пласанці, осмілившись, прийшли геть усі на площу Ратуші. Цілісінький ранок роззяви юрмилися довкола чотирьох трупів. Вони були страшенно спотворені, особливо один, якому в голові засіли три кулі; крізь розколини черепа було видно мозок. Але найстрашніше за всіх виглядав гвардієць, що впав під ворітьми. В нього влучив цілий набій дробу, що ним республіканці за браком куль, понабивали свої рушниці. Його продірявлене й знівечене обличчя спливало кров’ю… Натовп довго упивався моторошним видовиськом, що завжди надить боягузів. Гвардійця впізнали: це був різник Дюбрюель, той самий, якого Рудьє два дні тому обвинувачував у необережній стрілянині. З інших трьох небіжчиків двоє були робітники-шаповали; третій так і залишився невідомий. Споглядаючи криваві калюжі на бруці, роззяви озиралися з недовір’ям навкруги, наче боялися, що таємниче правосуддя, яке в нічній темряві встановило лад пострілами з рушниць, тепер чатує на них, ловить кожне їхнє слово й жест і ладне порозстрілювати й їх, якщо вони не цілуватимуть руку, що врятувала їх од черні.

Свіжий спогад про нічну паніку посилював жах, викликаний чотирма трупами. Правда про нічну стрілянину там не вийшла наяв. Постріли, молоток Грану, скажена біганина національних гвардійців по вулицях до того всіх оглушили, що більшість мешканців лишилася переконана, що вночі точився страшний бій з незчисленним ворогом. І коли переможці почали хвалитися, заявляючи, що на них напало десь із п’ятсот чоловік, усі запротестували, бо буржуа стверджували, що дивилися в вікна й бачили, як добру годину перед ними неслися цілі лави втікачів. А втім, усі чули, як бігли ці бандити під вікнами. П’ятсот чоловік не могли б збудити ціле місто. Це була армія, справжня грізна армія, що під натиском хороброї пласанської гвардії провалилася крізь землю. Вислів Ругона «провалилась крізь землю» здався дуже влучним, бо й вартові, що стояли на валах, усім на світі присягалися, що ні одна душа не входила і не виходила з міста. Отож до бойових подвигів домішувалось щось таємниче; спантеличеним городянам увижалися рогаті чорти, що зникають у полум’ї. Правда, вартові замовчали те, як вони мчали вулицями стрімголов. Найрозсудливіші люди зупинилися на думці, що банда ворохобників пройшла в місто крізь якийсь вилом у мурах. Пізніше, коли пішли чутки про зраду, стали гомоніти за пастку. Либонь, ті люди, що їх провів Макар на певну смерть, не могли заховати страшної правди. Але страх був ще такий великий і вигляд крові притягнув на бік реакції таку силу боягузів, що всі ці чутки приписували злобі переможених республіканців. З другого боку, стверджували, що Макар був у полоні в Ругона і що той кинув його в вогку в’язницю і морить голодом. Ці страшні вигадки довели до того, що Ругонові при зустрічі стали вклонятися аж до землі.

І от цей блазень, цей пузатий буржуа, брезклий і блідий, за одну ніч зробився страшним паном, і з нього ніхто вже не насмілювався сміятися. Він ступав по крові. Мешканці старого кварталу заніміли від жаху, побачивши трупи. Але біля десятої години на майдані з’явилися пани з нового міста, і сповнили його глухим гомоном, притлумленим вигуками. Згадували перший напад і перше захоплення мерії, коли завдали рани тільки дзеркалу; тепер уже з Ругонів ніхто не глузував, ім’я його вимовлялося з пошаною й острахом: це був справжній герой і визволитель. Мертвяки скляним зором дивилися на цих усіх панів — адвокатів і рантьє, — а ті тремтіли й бурмотіли, що громадянська війна тягне за собою вельми, вельми сумні наслідки. Нотар, той, що був за голову депутації, посланої напередодні до мерії, переходив од групи до групи, нагадуючи всім Ругонові слова: «Я готовий», — слова хороброго мужа, що йому місто має бути вдячне за порятунок. Всі схилялись перед Ругоном. Ті, хто найбільше сміявся з чотирьох десятків вояків, і передовсім ті, хто величав Ругонів інтриганами та страхополохами, які стріляють у повітря, заговорили про вінчання лаврами «великого громадянина, з якого на віки вічні пишатиметься Пласан». Адже на бруку ще не висохли калюжі крові, бо рани забитих ще свідчили про те, до якого зухвальства дійшла партія руїни, грабунків та вбивств. Треба було мати залізну руку в місті, щоб придушити повстання.

Грану снував у юрбі, приймаючи здоровлення й рукостискання. Усі уже знали історію про молоток. Але він запевняв усіх і скоро сам повірив у свою невинну вигадку, що він нібито перший побачив повстанців і почав бити на сполох; аби не він, Грану, то національних гвардійців були б до одного повбивали. Від цього його значення ще більше виросло. Він доконав великого подвигу, його не взивали інакше, як «пан Ісидор, знаєте, той самий пан, що бив молотком на сполох». Хоча фраза виходила трошки задовга, Грану з охотою взяв би її собі за шляхетський титул. Віднині, коли при ньому говорили слово «молоток», він вважав це за тонкі лестощі.

Тої хвилі, коли стали прибирати трупи, з’явився Арістід. Він оглядав їх з усіх боків, нюхав повітря, допитливо зазирав в обличчя. Вигляд у нього був рішучий, очі дивилися ясно. Тією самою рукою, що вчора ще була перев’язана, він підняв блузу на одному з трупів, щоб краще розглянути рану. Ці оглядини, здавалося, його переконали, розвіяли всі його сумніви. Він стулив губи, постояв на місці, не кажучи ані слова, потім пішов собі — треба, було прискорити випуск «Незалежного», що в ньому він умістив велику статтю. Ідучи вулицею, він пригадував материні слова: «Завтра побачиш». Так, він бачив; виходило міцно й справді страшнувато.

А тим часом Ругон почав відчувати ніяковість від своєї перемоги. Сидячи сам у кабінеті пана Гарсоне, прислухаючись до глухого гомону натовпу, він дознавав якогось чудного почуття, що заважало йому вийти на балкон. Кров, що в неї він ступив, морозила йому ноги. Він питав себе, як збавити час до вечора. Приголомшений нічними подіями, він натужував свою тупу голову, придумуючи собі будь-яке заняття: наказ чи розпорядження, щоб хоч трохи розважитися. Але він уже нічого не тямив. Куди його штовхає Фелісіта? Чи це вже кінець справі, чи треба ще вбивати людей? Страх охопив його. Жахливі сумніви стали турбувати душу; йому вже ввижалася переможна республіканська армія, що захопила місто, щоб помститись, коли раптом під самими вікнами мерії розлігся голосний крик: «Повстанці! Повстанці!» П’єр як ошпарений підскочив до вікна й, піднявши завіску, побачив, як натовп заметушився на майдані. Ніби вражений блискавкою, він раптом побачив себе зубожілим, пограбованим, убитим. Він прокляв свою жінку, прокляв ціле місто. Але в той час, коли він, як загнаний вовк, озирався навкруги, шукаючи виходу, в юрбі почулися оплески і радісні вигуки, шибки задзвеніли від переможного крику. Ругон наблизився до вікна: жінки махали хустками, чоловіки обіймалися; деякі бралися за руки й танцювали. Приголомшений, він стояв, мов прикутий, на місці, нічого не розуміючи, почуваючи тільки, що голова йому йде обертом. Величезний будинок ратуші, порожній, безмовний, наганяв йому страх.

Признаючись згодом у всьому Фелісіті, П’єр ніяк не міг сказати, скільки часу тривали ці муки. Він пригадував тільки, що шерех кроків, які збудили луну в просторих залах, вивів його з одубіння. Він сподівався побачити людей у блузах, озброєних косами та ломаками, але до кімнати ввійшли члени міської комісії, поштиві, в чорних сурдутах, з сяючими обличчями. Тут були всі. Почувши радісну звістку, вони всі, як один, раптом одужали. Грану кинувся в обійми свого дорогого голови.

— Солдати! — лебедів він. — Солдати!