Потім сів на лаву, очевидячки збираючись довго чекати, і ніби навіть не почував холоду. З півгодини він сидів нерухомий, задумливо втупивши очі в велику тінь. Він сів у темному кутку, але поволі місяць, підбиваючись угору, дійшов до нього, і вся голова юнака опинилась на світлі.

Це був хлопець мужній на вид; делікатний рот і ніжна ще шкіра свідчили про молодість. Йому можна було дати років сімнадцять. Він був гарний. Худе довгасте обличчя його здавалося вирізьблене рукою вмілого різьбяра: високе чоло, круті брови, ніс орлиний, широке підборіддя, запалі щоки з випнутими вилицями надавали йому виразу особливої сміливості. З літами це обличчя, певне, стало б кощаве, худе, як у того мандрівного лицаря. Але тепер, коли допіру на щоках і на підборідді пробивався пушок, жорстокість цю згладжувала певна чарівна м’якість, деякі риси, що були ще по-дитячому невикінчені. Чорні очі з ніжним ще юнацьким виразом теж додавали чарівності цьому енергійному видові. Не всяка жінка покохала б цього юнака, бо йому далеко було до того, що зветься красенем; але всі його риси так пашіли життям, красою ентузіазму й сили, що дівчата його провінції, ці засмалені діти Півдня, певно, мріяли про нього, коли йому траплялось проходити повз їхні двері душними липневими вечорами. Юнак усе думав, сидячи на могильній плиті, не почуваючи, як проміння місяця освітлює йому груди й ноги. Він був середнього просту, трохи кремезний, з міцними руками робітника, вже загрубілими від роботи. Ноги, взуті в грубі черевики, теж були міцні, з широкими ступнями. Широкою кісткою, формою рук і ніг, незграбністю манір він був сином народу, але в поставі його голови, в блискові розумних очей видився ніби глухий протест проти цієї грубої фізичної праці, що вже починала пригинати його до землі. Під вахлакуватістю, властивою його поріддю, його класу, вгадувався природний розум, ніжна тонка душа, замкнута, страдницька від того, що не може, сяючи, піднятись над своєю грубою оболокою. Тим-то, незважаючи на всю свою силу, він був боязкий і непокійний, бо почував свою недосконалість і не знав, як її позбавитись.

Був то бравий хлопець; його невідання обернулося в ентузіазм; мужнє серце юнака, що над ним панував хлоп’ячий розум, було здатне на самоофіру і на геройську одважність. Цього вечора на ньому була куртка з темно-зеленого плису, з малими вилогами. М’який фетровий капелюх, трохи зсунутий на потилицю, кидав смугу тіні на його чоло. Коли сусідні дзигарі вибили півгодини, він здригнувся й очутився від задуми. Побачивши себе затопленим білим світлом, він стурбовано оглянувся і рвучко одсунувся у тінь, та він уже згубив нитку своїх думок. Нараз почув, що ноги й руки йому захолонули, і його опанувала нетерплячка. Він знову зліз на плиту — заглянути у Жа-Мефрен, але там було й далі мовчазно й безлюдно. Не знаючи, як скоротати час, він скочив додолу, витяг свою рушницю з купи дощок і почав, бавлячись, клацати курком. Це був довгий і важкий карабін, що, без сумніву, належав колись якомусь контрабандистові. По товстому прикладу та міцному ложу можна було пізнати старовинну кремінну рушницю, яку місцевий зброяр переробив на пістонну. Такі карабіни висять ще й досі по фермах над камінами. Юнак ніжно гладив свою рушницю; він разів із двадцять спускав курок, стромляв мізинець у цівку, пильно розглядав приклад. У його молодечому ентузіазмі було щось дитяче. Нарешті він притулив карабін до щоки, цілячись у простір, як новобранець на муштрі. Незабаром вибила восьма. Він ще цілився, коли раптом з Жа-Мефрену почувся тихий, трохи заспаний голос, легкий, як зітхання:

— Це ти, Сільвере? — спитав хтось.

Сільвер кинув рушницю й одним скоком опинився на могильній плиті.

— Так, так, — відповів він, притлумлюючи й собі голос. — Стривай, я зараз допоможу тобі.

Не встиг юнак простягти руки, як над муром показалася дівчина. Надзвичайно зручно, мов те кошеня, вона видряпалася стовбуром шовковиці. Рухи її були певні й легкі; видно було, що ця незвичайна дорога була їй добре знайома. В одну мить вона вже сиділа на стіні. Сільвер підхопив її й поставив на лаву, та вона пручалася.

— Кинь-бо, — казала вона, заливаючись сміхом сміливого та свавільного дівчати, — кинь-бо. Я вмію сама злізати.

Вмостившись на камені, вона спитала:

— Ти довго чекав мене? Я бігла, я зовсім задихалась.

Сільвер не відказав нічого. Йому, здавалось, було не до сміху; він сумно подививсь на дівча й сів поруч з нею, кажучи:

— Я хотів бачити тебе, Мієто. Я чекав би тебе цілісіньку ніч. Завтра бранці я рушаю.

Мієта тільки тепер помітила рушницю, що лежала на траві. Вона споважніла й прошепотіла:

— А… так це вже вирішено… он і рушниця…

Настала мовчанка.

— Так, — невпевнено відповів Сільвер. — Це моя рушниця. Я виніс її з дому, бо завтра вранці тітка Діда могла б побачити, що я беру її, та й стала б турбуватися. Я хочу сховати її тут, а завтра перед відходом прийду за нею.

Мієта не могла відірвати очей від рушниці, необережно на траві кинутої, тому Сільвер підвівся й знову засунув її між дошки.

— Вранці ми дізналися, — сказав він, знов сідаючи на плиту, — що повстанці з Палю та Сен-Мартен-де-Во вийшли вже і минулої ночі стояли в Альбуазі. Вирішено приєднатися до них. Сьогодні частина робітників Пласана вже покинула місто; завтра й останні рушать за своїми братами.

Слово «брати» він вимовив з якимось юнацьким захопленням.

— Боротьба неминуча, — додав він, — але право на нашому боці, і ми подолаємо ворогів.

Мієта слухала Сільвера, пильно дивлячись поперед себе, але нічого не бачачи.

— Добре, — сказала вона, коли він замовк, і, трохи помовчавши, додала: — Ти попереджав мене, але я все ще сподівалася. Нарешті це вирішено.

Здавалось, вони не знаходили слів для розмови.

В пустельному кутку на зеленій. просіці стало сумно й тихо, тільки місяць гойдав на траві тінь від купи дощок. При білому світлі місяця вона здавалась нерухомою, безмовною. Сільвер обняв за стан Мієту, а вона схилилася на його плече. Вони. не цілувались, тільки в обіймах виявилась їхня невинна братерська любов.

На Мієті була довга, з відлогами керея, що спадала їй аж до ніг і майже покривала її всю; видно було тільки голову та руки. Селянки та робітниці ще й досі носять у Провансі такі довгі кереї, їх звуть хутром; мода на них перейшла з давніх давен. Мієта відкинула відлогу на потилицю; бо її дівоцьке життя проходило просто неба і в жилах її текла бурхлива, палка кров, а тому вона ніколи не носила чепців.

Невкрита голова її різко значилась на мурі, місяцем освітленому. Це була ще дитина, але дитина, що ставала вже жінкою. Для неї наступила та чарівна доба, коли дівчина робиться сміливою та свавільною. У_цю пору з’являється ніжність квітки, що починає розпускатися: незакінченість форм сповнена невимовного чару, округлі і сласні лінії ледве тільки визначаються в невинній дитячій худорлявості — в ній зроджується жінка з її першою непорочною сором’язливістю, вона ще вагається розлучитися з. дитячим тілом, але вже кожна її риса має на собі ознаку статі.

Для деяких дівчат це найкритичніший час: вони швидко ростуть, марніють, робляться жовтими, кволими, як скороспілі рослини. Але для Мієти, як для всіх дівчат з гарячою кров’ю, що живуть на чистому повітрі, це був час чарівної, неповторної грації.

Мієті минуло тринадцять років. Хоча вона була рослява і дужа як на свій вік, їй не можна було дати більше — такою простодушною та ясною усмішкою світилось її обличчя. Але вона вже досягла зрілості, завдяки підсонню та через те суворе життя в ній швидко розквітала жінка. Вона була майже такого зросту, як і Сільвер, міцна, бадьора і вся дихала життям. Як і в її друга, краса її не була звичайною. Ніхто не сказав би, що вона невродлива, але більшість юнаків вважали її за якусь чудну. Вона мала пишне волосся, чорне, як атрамент, шорстке і пряме над чолом, воно піднімалося кучерявими хвилями, падало назад, завивалось пухолями на голові й потилиці, як те море, що хвилюється, бурхливе та химерне. Волосся було таке густе, що вона не знала, що з ним робити, воно їй докучало. Вона якнайміцніше сплітала його в декілька кіс з дитячий кулак завтовшки, щоб коси забирали найменше місця на голові, потім скручувала їх на потилиці. Не було в неї часу турбуватися своєю зачіскою, але цей скрут, укладений нашвидку і без дзеркала, з-під її пальців виходив якийсь вишуканий. Маючи такий шишак, цю купу кучерявого волосся, що вибилося на скронях і закривало шию, мов звіряча шкура, вона, певно, могла ходити простоволоса, не звертаючи уваги ні на дощі, ні на морози. Під темною дугою волосся її низьке чоло мало форму й золотистий колір півмісяця. Великі чорні очі, короткий з широкими ніздрями ніс, трохи кирпатий, дуже червоні й дуже повні губи — всі ці риси окремо були б негарні, але в цілому, на чарівному округлому і рухливому обличчі, справляли враження жагучої й захоплюючої краси.