— Гансе! Фрідріху! — з вікна над пральнею гукнула стара жінка двох штурмовиків, що прогулювались із своїми відданицями. — Ідіть нагору, я вам приготую каву.

Може, Майснер і Дітерлінг теж отак прогулюються з своїми відданицями, коли їм дають відпустку. Коли ж ті четверо, пошепотівшись, крикнули «Йдемо!» і зайшли в будиночок, а жінка із вдоволеною посмішкою зачинила вікно, рада з того, що до неї йдуть веселі, молоді гості — либонь, родичі, — Георга охопив такий сум, якого він, здається, не знав ніколи в житті. Він би заплакав, аби його не заспокоїв той голос, який у найтяжчому сні втішає людину тим, що зараз усе це вже не має значення. «А все-таки має», — подумав Георг. Повернувся водій, здоровенний чолов’яга з чорними пташиними очима на м’ясистому обличчі.

— Залазь, — сказав він.

Коли машина виїхала за місто, вже добре посутеніло.

Шофер почав лаяти туман.

— А нащо тобі в Майнц? — раптом спитав він.

— Іду в лікарню, — відповів Георг.

— В яку?

— В мою стару.

— Ти, мабуть, любиш нюхати хлороформ, — сказав водій. — А мене в лікарню і калачем не принадиш. У лютому під ожеледь…

Вони мало не наїхали на дві машини, що зупинилися попереду. Водій загальмував і вилаявся. Переднім машинам есесівський патруль саме дав дозвіл їхати далі. Патрульні підійшли до машини пивоварного заводу. Водій подав свої документи. Георг почув:

— А ви там? «Все обійшлося не так уже й погано, — подумав Георг, — я зробив тільки дві помилки. На жаль, усього не завбачиш». Він зараз почував себе достеменно так, як під час першого арешту, коли його дім несподівано оточила поліція: він швидко зібрав докупи думки, блискавично викинув за борт весь мотлох, попрощався з усім і ось…

На ньому була коричнева вельветова куртка. Вартовий зіставив прикмети. «Дивно, скільки можна знайти упродовж трьох годин вельветових курток між Вормсом і Майнцом», — сказав комісар Фішер, коли Бергер недавно привів до нього ще одного у вельветовій куртці. Тутешні мешканці, очевидно, полюбляють такий одяг. Всі інші Георгові прикмети було взято з документів від грудня тридцять четвертого року, коли його привезено до Вестгофена. «Крім куртки, жодна з прикмет не підходить», — додумав вартовий. Цей може бути йому за батька, а втікач одного віку з самим вартовим. Молодий хлопець зі свіжим зухвалим обличчям, а в цього пласка, кисла пика з товстим носом і вивернутими губами. Він махнув рукою:

— Хайль Гітлер!

Кілька хвилин вони мовчки їхали із швидкістю вісімдесят кілометрів на годину. Раптом водій знову загальмував посеред голого, безлюдного шляху.

— Злазь! — наказав він.

Георг хотів щось сказати.

— Злазь! — погрозливо повторив водій, і його м’ясисте обличчя скривилося, бо Георг не поспішав. Він зробив такий рух, ніби хотів скинути Георга. Георг зіскочив, знову забив хвору руку й тихенько зойкнув. Він пошкандибав далі, а фари машини пивоварного заводу блиснули мимо, і їх зразу ж поглинув туман, який недавно спустився. Повз Георга раз у раз проносилися машини, але він уже не наважувався їх зупиняти. Він не знав, скільки ще годин треба йти, скільки годин він уже йде.

Георг хотів довідатися, де саме він знаходиться між Оппенгаймом і Майнцом — він якраз проходив маленьким селом з освітленими вікнами, — але не насмілювався спи З 9-156 тати про назву села. Іноді хтось з перехожих або з тих, що зорили з вікон, так пильно дивився на нього, що він проводив по обличчю рукою, наче бажаючи стерти ці погляди.

Які це він украв черевики, що несуть його все вперед і вперед» коли сам він уже втратив бажання й волю йти далі? Раптом він зовсім близько почув якийсь дзенькіт.

Рейки кінчались біля маленького майдану. Георг змішався з юрбою на кінцевій зупинці трамвая. Він заплатив тридцять пфенігів, розмінявши свою марку. У вагоні — спочатку напівпорожньому, а з третьої зупинки, коло якогось заводу, переповненому вщерть — Георг сидів, опустивши очі. Він ні на кого не дивився, радів з тепла й тисняви; зараз він був спокійний і почувався майже в безпеці. Коли ж хтось штовхав його або дивився на нього, він холодів зі страху.

Він зійшов на Августінерштрасе і подався вздовж трамвайної лінії у глиб міста. Раптом з його пліч немов звалився важкий тягар. Якби не боліла рука, він би почувався зовсім легко. Це зробила вулиця, люди, взагалі місто, яке нікого не залишає цілком самотнім, або принаймні гак здається. Адже одні з цих тисяч дверей гостинно відкрились би і для нього, тільки б знайти їх! У крамниці він купив дві булочки. Оці розмови старих і молодих жінок навколо нього про ціни на хліб, про його якість, про дітей і чоловіків, які їстимуть цей хліб, — невже вони й справді не припинялися ніколи? «А ти що думав, Георге? — сказав він собі. — Це ніколи не припинялось і ніколи не припиниться». Він на ходу поїв і струсив кришки з Гельвігової куртки. Заглянув крізь ворота у двір, де стояла колонка. Побачивши, як діти п’ють воду з кварти, що висить на ланцюжку, він зайшов у двір і напився. Потім попростував до широкої площі, яка здавалась імлистою, порожньою. Він залюбки присів би, але не наважувався.

Нараз пролунав дзвін, такий гучний і так близько, що аж загула стіна, до якої притулився знесилений Георг. Туман на площі трохи розвіявся, і він подумав, що до Рейну вже недалеко. Він спитав про це якусь дитину, що зухвало відповіла:

— Чи ви часом не топитися зібрались?

Тепер він помітив, що це зовсім не дитина, а хирлява жінка, нахабна й зажерлива. Вона сподівалась, що він домагатиметься супроводити її вниз, до Рейну. Але, стрівшись з нею. Георг вирішив не йти туди. Думки, що мучили його весь час, підказали рішення: не переходити на той берег по одному з великих мостів, а переночувати тут, у місті. Саме тепер мости, напевно, охороняють вдвічі пильніше. Це тяжче, зате розумніше. Залишитися на лівому березі. Спробувати перебратися на правий берег нижче за течією. Йти до свого міста не просто, а в обхід.

Він байдуже подивився вслід дівчині. Може, її швидка нерівна хода нагадала йому його дівчину чи, може, йому кожна дівчина нагадує її? На якусь мить в його уяві промайнув образ Лені. Справді, збираючись іти, Лені точнісінько, як ця дівчина, знизувала плечима.

Дзвін затих. Раптова тиша на площі і те, що стіна, до якої він притулився, перестала дрижати й наче знову скам’яніла, ще раз дали йому відчути, який потужний і гучний був дзвін. Він навіть відступив од стіни і глянув угору, на дзвіницю. Йому аж запаморочилося в голові, поки він знайшов найвищий шпиль, бо над двома вежами, що немов горнулися одна до одної, підносилася у вечірнє осіннє небо ще одна, так вільно, легко й сміливо, що йому стало боляче. Несподівано йому спало на думку, що в такому великому соборі є де посидіти. Він пошукав очима вхід. То були двері, а не портал. Собі самому на подив, він увійшов. І зразу ж упав на найближчу лаву. «Отут, — подумав Георг, — я зможу відпочити». Він озирнувся. Таким маленьким він ще ніколи себе не почував навіть під безмежним куполом неба. Помітивши трьох-чотирьох жінок, що сиділи в різних місцях, таких же маленьких, як і він, Георг зрозумів, яка велика відстань між ним і найближчою колоною та між окремими колонами; з свого місця він не бачив ні стін, ні стелі, а самий тільки широкий простір, але найдивовижніше було, мабуть, те, що на якусь мить він забув про самого себе.