— Весною тридцять другого ваша дочка жила у вас. В червні — липні того ж року вона знову повернулася до чоловіка. Потім знову перебралася до вас. Ваша дочка не взяла розлучення?

— Ні.

— Чому?

— Пане комісаре, — сказав Меттенгаймер. Він марно шукав свою хусточку в кишенях штанів. — Вона, правда, одружилася з цим чоловіком проти нашої волі…

— І, попри все те, ви були проти розлучення.

Ні, ця кімната все-таки не звичайна. І найстрашніше в ній те, що вона тиха й світла, помережана ніжною тінню листя, звичайна кімната з вікнами у сад. Найстрашніше те, що цей молодик — звичайний чоловік з сірими очима й світлим волоссям, і все-таки всезнаючий і всемогутній.

— Ви католик?

— Так.

— І тому ви проти розлучення?

— Ні, але шлюб…

— Для вас священний? Так? Для вас шлюб з негідником священний?

— Ніколи не знаєш наперед, чи залишиться людина назавше негідником, — тихо промовив Меттенгаймер.

Молодик якусь мить дивився на нього, потім сказав:

— Ви поклали свій носовичок у ліву кишеню піджака.

Раптом він грюкнув кулаком по столу і загорлав:

— Як же ви виховували свою дочку, коли їй міг сподобатися такий мерзотник?

— Пане комісаре, я виховав п’ятеро дітей. І я пишаюся ними. Чоловік моєї старшої дочки — штурмбанфюрер. Мій старший син…

— Я вас не питаю про ваших інших дітей. Я вас питаю зараз про вашу дочку Ельзу. Ви допустили, щоб ваша дочка одружилася з цим Гайслером. Наприкінці минулого року ви самі їздили з дочкою до Вестгофена.

Тут Меттенгаймер подумав, що на крайній випадок у нього все-таки є його тверда опора. Він відповів зовсім спокійно:

— То важка путь для молодої жінки.

Він подумав: «Цей молодий чоловік і мій менший син — однолітки. Як сміє він говорити зі мною таким тоном? Поганих же він мав батьків, поганих учителів…»

Рука Меттенгаймера, що лежала на лівому коліні, знову почала тремтіти, проте він спокійно додав:

— То був мій батьківський обов’язок.

Якийсь час було тихо. Меттенгаймер, зморщивши лоба, дивився на свою руку, що не переставала тремтіти.

— Навряд, чи ви ще раз матимете нагоду виконати цей обов’язок, пане Меттенгаймере.

Старий скочив з місця й вигукнув:

— Хіба він помер?

Коли допит досяг цього пункту, комісар, мабуть, відчув розчарування. В голосі шпалерника прозвучало щире полегшення. Справді, смерть тою хлопця одразу розв’язала б усе. Вона звільнила б старого і від тих неприємних обов’язків, які він сам брав на себе в рідкі, але вирішальні хвилини свого життя, і від хитромудрих та болісних спроб уникнути їх.

— А чому ви думаєте, пане Меттенгаймере, що він помер?

— Ви спитали… я нічого не думаю, — затинаючись, пробелькотів Меттенгаймер.

Комісар схопився на рівні. Він перехилився через стіл.

Його голос раптом став дуже лагідним:

— Чому, пане Меттенгаймере, ви гадаєте, що ваш зять помер?

Шпалерник стиснув тремтячу ліву руку правою рукою.

Він відказав:

— Я нічого не гадаю.

Від його спокою не лишилося й сліду. Інші думки витіснили з його душі надію позбутися Георга. Він подумав: «Таких упертих хлопців, — коли люди правду кажуть, — жорстоко катують, і Георг, напевне, помирав би дуже тяжкою смертю». Голоси цих людей заглушали різкий, сухий голос комісара — звичайний голос звичайної людини, що удає з себе поважну персону.

— Але ж у вас була якась підстава думати, що цей Георг Гайдлер помер? — Нараз гестапівець заричав — І не морочте мені голови, пане Меттенгаймере!

Шпалерник здригнувся. Він зціпив зуби й мовчки дивився на комісара.

— Адже ваш зять був молодий, здоровий, він ні на що серйозне не хворів. Тож, напевно, у вас були якісь підстави твердити таке?

— Та я ж нічого не твердив. — Шпалерник знову заспокоївся. Він навіть пустир свою ліву руку. А що було б, коли б він затопив цьому молодчикові у пику? Той застрелив би його на місці. А обличчя в комісара стало б червоним, як буряк, з білуватою плямою там, де вдарила його рука. Вперше за багато-багато років в його старечій, втомленій голові виникла відчайдушна, але нездійсненна думка. Він подумав: «Якби в мене не було родини!» Щоб приховати усмішку, він закусив кінчик вуса. Комісар здивовано подивився на нього.

— Тепер слухайте уважно, пане Меттенгаймере, Ми вислухали ваші показання, якими ви підтвердили наші власні спостереження, а в деяких важливих пунктах навіть доповнили, і хочемо вас застерегти. Ми хочемо застерегти вас у ваших же інтересах, пане Меттенгаймере, в інтересах вашої родини, де ви глава. Не кажіть і не робіть нічого такого, що б хоч якоюсь мірою стосувалося колишнього чоловіка вашої дочки Ельзи. І якщо у вас виникне якийсь сумнів або буде потрібна порада, то звертайтеся не до своєї дружини або іншого члена родини і не до священика, а до нашого головного управління, кімната вісімнадцять. Чи ви мене розумієте, пане Меттенгаймере?