І Сомс скрикнув усупереч своїм невимовленим словам:

— Ні, залишся!

І, відвернувшись від неї, сів на своє звичайне місце по той бік каміна.

Обоє мовчали.

Сомс думав: «Звідки ця біда? Чому мені доводиться так страждати? Що я такого зробив? Я ж ні в чому не винний».

Він знову поглянув на неї — вона сиділа, зіщулившись, наче смертельно підстрелена пташка, із зранених грудей якої рветься останній віддих, а лагідні очі довгим, невидющим поглядом дивляться на того, хто вбив її, дивляться, прощаючися з усіма радощами світу — з сонцем, з повітрям з другом.

Отак вони й сиділи мовчки біля вогню по різні боки каміна.

Пахучий дим кедрових полін, який так подобався Сомсові, тепер стискав йому горло. Нарешті Сомс не витримав: вийшовши в хол, він розчинив навстіж двері й став жадібно ковтати холодне повітря; потім без капелюха й пальта вийшов у сквер.

Голодна кішка терлася об садові грати, підкрадаючись до Сомса, і він подумав: «Страждає! Коли ж настане кінець моїм стражданням?»

Біля дверей протилежного будинку його знайомий на прізвище Ратер витирав черевики з таким виглядом, ніби казав: «Тут господар я». І Сомс пройшов далі.

У чистому повітрі, заглушуючи вуличний гамір, лунав дзвін із далекої церкви, де Сомс обвінчався з Айріні, — дзвони «практикувалися» до дня Христового пришестя. Йому кортіло залити своє горе вином, упитися так, щоб усе стало байдуже, або розпалити в собі шалену лють. Якби він тільки міг вирватися з цих лабетів, з цього павутиння, яке вперше в житті відчув навколо себе. Якби ж то він міг піддатися пориву: «Розлучися з нею, вижени її геть! Вона тебе забула. Забудь і ти її!»

Якби ж то він міг піддатися пориву: «Відпусти її, вона тяжко страждала!»

Якби ж то він міг піддатися бажанню: «Зроби її своєю рабою, вона в твоїй владі!»

Якби ж то він міг послухатися голосу здорового глузду, що раптом озвався у нього в душі: «Хіба не однаково?» Забути про себе хоч на одну-єдину хвилину, забути, що йому не однаково, забути, що жертва неминуча.

Якби ж то він був здатний на нерозважний вчинок!

Він нічого не міг забути; не міг піддатися ані пориву, ані голосу здорового глузду, ані бажанню; все це надто серйозно, надто близько обходить його — він попав у клітку.

На тому кінці скверу хлопці-газетярі гучно сповіщали про свій вечірній товар, і їхні пронизливі голоси зливалися з бамканням церковних дзвонів.

Сомс затулив вуха. Йому сяйнула думка: адже могло статися так, що він, а не Босіні, лежав би зараз мертвий, а вона, замість того щоб сидіти зіщулившись, як підстрелена пташка, й дивитися поглядом, сповненим безнадії…

Щось м'яке торкнулося його: об його ноги терлася кішка. І з грудей Сомса вирвалося ридання, струснувши його з голови до ніг. Потім усе стихло, і тільки з темряви дивилися на нього будинки — і в кожному з них є свій господар, і господиня, і свій таємний життєпис радощів чи горя.

Раптом він побачив, що двері його будинку відчинені, й на тлі освітленого холу видніє постать чоловіка, який стоїть до нього спиною. В грудях у нього похололо, він тихо підійшов до ганку й спинився позад незнайомця.

Він бачив своє пальто, кинуте на різьблене дубове крісло; перські килими, срібні вази, порцелянові тарілки, що прикрашали стіни, і незнайомого, який стояв на порозі.

І він різко запитав:

— Чого вам треба, сер?

Незнайомий обернувся. Це був молодий Джоліон.

— Двері були відчинені, — мовив він. — Чи можна побачити вашу дружину? Я маю їй дещо переказати.

Сомс зиркнув на нього скоса.

— Моя дружина нікого не приймає, — буркнув він сердито.

Молодий Джоліон лагідно відповів:

— Я її затримаю на одну хвилинку.

Сомс проскочив повз нього і загородив двері.

— Вона нікого не приймає, — знову сказав він.

Молодий Джоліон заглянув через його плече в хол, і Сомс озирнувся. Там, на порозі вітальні, стояла Айріні; очі її гарячково блищали, уста розтулилися, вона простягла вперед руки. Коли Айріні розгледіла обох чоловіків, очі її згасли, руки опустилися; вона немов скам'яніла.

Сомс рвучко повернувся й зустрів погляд відвідувача; в очах у того був такий вираз, що у Сомса несамохіть вихопилося глухе гарчання. Холодна усмішка скривила його уста.

— Це мій дім, — сказав він. — Я нікому не дозволю втручатися в мої справи. Я вже сказав вам і кажу ще раз: ми не приймаємо.

І, грюкнувши дверима, він зачинив їх перед молодим Джоліоном.