Настрій у Сомса був такий, що він купив її не вагаючись. За мить він уже поспішав до Полтрі, сховавши у нагрудну кишеню плаский футляр із зеленого сап'яну. Протягом дня він кілька разів відкривав його й дивився на сім камінців, що м'яко сяяли в овальному гніздечку.

— Якщо леді вона не сподобається, сер, ми охоче обміняємо, коли вам завгодно. Але щодо цього не турбуйтеся.

Якби ж то можна було не турбуватися! Він з головою поринув у роботу — єдиний його засіб заспокоїти нерви. Коли він сидів у конторі, прийшла телеграма від агента з Буенос-Айреса, котрий повідомив основні подробиці, а також ім'я та адресу стюардеси, згодної дати необхідні свідчення. Це ще дужче розпалило Сомса, який взагалі відчував глибоку огиду до того, щоб прати на людях брудну білизну. А коли він їхав у метро до вокзалу Вікторія, то твердо наважився відновити своє подружнє життя, прочитавши у вечірній газеті повідомлення про великосвітський шлюборозлучний процес. Родинний потяг усіх справжніх Форсайтів, який вони відчувають, коли їх спіткає клопіт і горе, схильність до єднання, яка була запорукою їхньої сили, примусили його піти обідати на Парк-лейн. Він не міг і не хотів розкрити батькам своїх намірів — для цього він був надто потайний і гордий, — але його підбадьорювала думка, що якби вони довідалися про його наміри, то зраділи б і побажали б йому успіху.

Джеймс був у похмурому настрої, бо завзяття, яке запалив у ньому нахабний ультиматум Крюгера, охололо від вельми скромних воєнних успіхів останнього місяця та закликів «Таймса», що переконував публіку в необхідності нових зусиль. Він не знає, чим усе це скінчиться. Сомс намагався підбадьорити його, згадавши кілька разів ім'я Буллера. Але Джеймс не мав ні в чому певності. Коллі [32] — той застряв на своїй горі, а Ледісміт [33] стоїть на голій рівнині, й узагалі «ми вскочили в халепу». Він вважає, що треба послати туди моряків — ото справжні молодці. Сомс спробував розрадити його іншою темою. Вініфред одержала листа від Вела, він пише, що в день Гая Фокса [34] оксфордські студенти влаштували фейєрверк і наколобродили і що його не впізнали, бо він вимазав обличчя сажею.

— Еге ж! — промимрив Джеймс. — Хлопець кмітливий.

Але потім він похитав головою і зауважив: хтозна, мовляв, що з нього вийде, і, тоскно глянувши на сина, пробурмотів, що Сомс так і лишився без спадкоємця. Він хотів мати онука, що носив би його прізвище. А тепер — ось як воно вийшло!

Сомс здригнувся. Він не чекав такого виклику розкрити свої заповітні думки. І Емілі, побачивши, як він зморщився, сказала:

— Дурниці, Джеймсе. Не говори такого.

Але Джеймс, дивлячись кудись убік, бурмотів далі. Ось Роджер, Ніколас і Джоліон: усі вони мають онуків. А Свізін і Тімоті так і не одружились. Він зробив усе, що міг; але жити йому вже недовго. І, наче сказавши щось дуже заспокійливе, він замовк і почав їсти мозок, підпихаючи його на виделку кусником хліба і кладучи до рота разом із хлібом.

Сомс попрощався зразу після обіду. Надворі ще не було холодно, але він надів підбите хутром пальто, щоб попередити напади нервового дрожу, який проймав його цілий день. Підсвідомо він розумів, що в цьому пальті виглядає краще, ніж у звичайному чорному Потім, відчуваючи на грудях сап'яновий футляр, він попрямував до Челсі. Він не був курець, але на цей раз запалив сигарету й обережно затягнувся. Він повільно йшов по Роу до Найтсбріджа, розмірюючи свою ходу так, щоб попасти в Челсі о чверть на десяту. Що вона робить вечір за вечором у своєму тісному закутку? Які загадкові ці жінки! Живеш із ними поряд і нічого про них не знаєш. Що вона могла знайти в тому Босіні, чому через нього втратила розум? Адже зрештою те, що вона вчинила, це просто шаленство — шаленство, яке затуманило всі уявлення про життєві цінності, занапастило життя їй і йому! І на хвилину він сповнився незвичайним піднесенням; йому здалося, що він герой якоїсь книжки, і тепер, пойнятий християнським духом, поверне їй радість і щастя, простить і забуде всі гріхи й навіки стане її добрим генієм. Під деревом проти Найтсбріджських казарм, де яскраво сріблилося місячне сяйво, він іще раз витяг сап'яновий футляр і подивився, як блищать камінці проти місяця. Так, вони й справді чистої води! Проте коли він, закриваючи футляр, почув, як різко клацнула застібка, по тілу його знову пробіг нервовий дрож; і він пішов далі швидше, стискаючи руки в рукавичках, засунуті в кишені пальта, майже з надією, що її не буде вдома. Його знов опосіла думка про те, яке в ній усе загадкове. Щодня сідає сама за обідній стіл, вбравшись у вечірню сукню, вдаючи, що вона в товаристві! Грає на фортепіано — сама для себе! Немає навіть ані собаки, ані кішки, наскільки він міг помітити. І раптом він згадав кобилу, яку тримав у Мейплдергемі, щоб їздити на станцію. Коли він заходив у стайню, вона стояла сама напівсонна, а проте, вертаючись додому, бігла куди жвавіше, аніж прямуючи до станції, ніби її тягло до своєї самотньої стайні. «Я поводитимусь з нею лагідно, — подумав він без ніякої послідовності. — Я буду дуже уважний». І весь потяг до сімейного життя, якого, здавалося, назавжди позбавила його жартівниця доля, раптом збудився в Сомсі з такою силою, що він, проходячи повз станцію Саут-Кенсінгтон, весь поринув у мрії. На Кінгз-род із шинку непевною ходою вийшов п'яниця, граючи на концертино. Сомс хвилину спостерігав, як він витанцьовував на тротуарі під незграйливе рипіння свого інструмента, потім перейшов на другий бік вулиці, щоб не зіткнутися з цим п'яним дурнем. Просидить ніч у поліційній дільниці. Є ж такі йолопи! Але п'яниця помітив його маневр і пустив йому навздогін струмінь щедрої лайки. «От якби його справді забрали, — злостиво подумав Сомс. — Так уже розпустили цих негідників, що жінці не можна пройти самій вулицею!» Думка ця з'явилася у нього тому, що він побачив якусь жінку. Хода її здавалася на диво знайомою, і коли вона повернула у вулицю, до якої він ішов, його серце закалатало. Він кинувся до рогу, щоб придивитись. Атож! Це Айріні; це її хода, тільки вона може йти так цією сіренькою вуличкою. Вона повернула ще двічі, і з останнього рогу Сомс побачив, що вона зайшла в свій будинок. Щоб вона часом не зачинилася, він пробіг ці кілька кроків, поспішив угору сходами і наздогнав її біля дверей. Він почув, як заскреготів ключ у замку, й опинився поряд із нею тоді, коли вона злякано повернулася, відчинивши двері.

— Не бійтеся, — сказав він задихано. — Я випадково побачив вас. Дозвольте мені зайти на хвилинку.

Вона притиснула руку до грудей, обличчя її сполотніло, очі розширилися з ляку Потім, очевидно опанувавши себе вона схилила голову й сказала.

— Гаразд.

Сомс зачинив двері. Йому також треба було оговтатися, і коли вона пройшла у вітальню, він цілу хвилину стояв, віддихуючись, щоб утишити розбурхане серце. Цієї миті, яка так багато важила для його майбутнього, витягти сап'яновий футляр здавалося надто грубим жестом Одначе не витягти його означало, що він прийшов сюди так, без усякого приводу Зважуючи всі «за» і «проти», він раптом відчув злість на ці дурні умовності, що для всього вимагають приводів і виправдань. Зараз буде сцена — іншого не можна й сподіватися, і він повинен пройти крізь неї! Сомс почув її голос, що вразив його, — такий він був жалібно-тихий.

— Чому ви знову сюди прийшли? Невже ви не зрозуміли, що мені краще було б, якби ви не приходили?

Він придивився до її вбрання — темно-коричневий оксамит, боа з соболів, кругла шапочка з того самого хутра. Все це на диво їй личило. Як видно, грошей у неї вистачає і на убори! Він сказав уривчасто:

— Сьогодні ваш день народження. Я приніс вам ось це, і він простяг їй зелений сап'яновий футляр.

— Ой! Ні, ні!

Сомс натиснув на застібку на світло-сірому оксамиті спалахнули сім камінців.

— Чому ні? — запитав він. — Просто на знак того, що ви вже не маєте на мене злості.

— Я не можу.

Сомс вийняв брошку з футляра.

— Дозвольте подивитися, як вона виглядає.

Айріні відсахнулась.

Він рушив до неї, простягаючи брошку, щоб прикласти до її грудей. Вона знову позадкувала.

Сомс опустив руку.

— Айріні, мовив він, — забудьмо минуле. Якщо я можу забути, то й ви можете. Почнімо все спочатку, наче нічого й не було Згода?

В голосі його була туга, а в погляді очей, що дивилися їй в обличчя, світилося майже благання.

Айріні, стоячи в буквальному розумінні притиснута до стіни, тільки ковтнула слину: це була єдина її відповідь. Сомс вів далі.

— Невже ви справді хочете прожити все своє життя напівмертвою в цьому закутку? Вертайтесь до мене, я дам вам усе, чого ви забажаєте Ви житимете власним життям, даю вам слово честі.

Він побачив, як її обличчя іронічно здригнулося.

— Так, — повторив він, — цього разу я ручуся за свої слова Я попрошу лиш одного. Я хочу тільки… я хочу тільки сина. Не дивіться на мене так! Мені потрібен син. Дуже потрібен.