— Ваші прізвища, молоді джентльмени?

Від цього ввічливого запитання, що пролунало з-під ліхтаря біля садової хвіртки, ніби до них озвалося якесь божество, їхні нерви не витримали, і, схопивши свої пальта, вони метнулися до огорожі, перестрибнули через неї і помчали до безлюдного завулка, де недавно кинули один одному виклик. Тут, у тьмяному світлі, вони втерли піт і, не кажучи ані слова, попрямували за десять кроків один від одного до брами коледжу. Вони розійшлися мовчки, Вел рушив по Бруері до Брод-стріт, Джоллі — провулком на Гай-стріт. І досі розпалений, він шкодував, що не показав справжнього вміння битися, і пригадував ті каунтери й нокаути, яких йому не пощастило завдати. Його уява намалювала інший двобій, зовсім не схожий на той, в якому він щойно брав участь, справжній рицарський, з шарфами й шпагами, випадами й відбиванням ударів, наче це діялося в творах його улюбленого Дюма. Він уявляв себе Ла Молем, Арамісом, Бюссі, Шіко й д'Артаньяном, об'єднаними в одну особу, але не міг зрівняти Вела з Коконасом, Бріссаком чи Рошфором. Цей нахаба просто клятий кузен, який не доріс до джентльмена. Але дарма! Він його добряче відлупцював. «За бурів!» Ці слова й досі ятрили йому серце, і в обважнілій голові Джоллі промайнула думка піти добровольцем на війну; в своїй уяві він бачив, як мчить верхи по велду [36] , як влучно стріляє, а бури кидаються врозтіч, наче кролики. І, підвівши догори запалені очі, він побачив над дахами Гай-стріт яскраві зорі й уявив, що лежить просто неба на Кару (він чув цю назву, але не знав, що вона означає), закутавшись у ковдру, з рушницею напоготові й утупивши погляд у зоряний небосхил.

Зранку в нього нестерпуче боліла голова, він заходився лікувати її так, як належало одному з «найкращих»: занурив її в холодну воду, заварив міцну каву, якої не зміг пити, а за сніданком ковтнув трохи рейнвейну. Щоб пояснити, звідки взявся синяк на його щоці, він вигадав історію про «якогось йолопа», що кинувся на нього з-за рогу. Він би нізащо не розповів про цю бійку, бо, поміркувавши, вирішив, що вона суперечила його життєвим правилам.

Наступного дня він сів у поїзд і поїхав у Лондон, а потім до Робін-Гіла. Там не було нікого, крім Джун і Голлі, бо батько виїхав до Парижа. Під час канікул він нудив світом, уникаючи товариства своїх сестер. Джун, певна річ, няньчилася із своїми «бідолашками», що їх, як правило, Джоллі не терпів, а надто Еріка Коблі та його родину, «безнадійних невдах», котрі протягом усіх канікул товклися в їхньому домі А між ним і Голлі настало якесь дивне відчуження, наче у неї з'явилися власні погляди, а це вже було зовсім ні до чого. Він люто бив м'яча, самотній несамовито ганяв верхи по Річмонд-парку, вишукуючи міцні високі бар'єри, якими були позагороджувані деякі занедбані, зарослі травою алеї, і перестрибував через них — це він називав гартувати себе Джоллі боявся того, що він може злякатися, боявся більше, ніж інші хлопці. Він купив собі рушницю і влаштував у садибі стрільбище: цілився через ставок у стіну, за якою був город, наражаючи на небезпеку городників, — адже, можливо, незабаром він піде до війська і врятує Південну Африку для своєї батьківщини. Річ у тім, що тепер, коли оголосили набір у добровольчі полки, Джоллі був наче в лихоманці. Чи слід йому зголоситися? Жоден з «найкращих», наскільки це було йому відомо, — а він листувався з кількома, — не збирався йти воювати. Якби вони виявили такий намір, він би зголосився відразу, — честолюбний і звиклий коритися усталеним звичаям, він ніколи не любив пасти задніх, — але вчинити щось подібне поперед інших означало «задаватися», бо, звичайно, в цьому немає справжньої потреби. До того ж йому не дуже хотілося йти, бо цей молодий Форсайт завжди уникав нерозважних вчинків. У душі його йшла безладна, люта боротьба, і він став зовсім не схожий на того спокійного і навіть дещо незворушного юнака, яким був колись.

І ось одного дня він побачив видовище, яке збентежило й розгнівило його: двох вершників на алеї парку біля Гемгейт, з яких та, що їхала ліворуч, була поза всякими сумнівами Голлі на своїй чалій кобилці, а праворуч, також поза всякими сумнівами, був цей «жевжик» Вел Дарті. Його перша думка була наздогнати їх і зажадати пояснення, що все це означає, прогнати цього нікчему і забрати Голлі додому. Його друга думка — утриматись, бо він пошиється в дурні, якщо вони не послухаються. Він повернув коня за дерево, потім збагнув, що шпигувати за ними також не годиться. Нічого не вдієш: довелося їхати додому й чекати, поки вона повернеться! Призначає побачення цьому фертові! Порадитися з Джун він не міг, бо вона ще зранку подалася до Лондона, разом із Еріком Коблі та його родиною. А батько й досі був у «тому клятому Парижі». Він відчував, що нарешті настала хвилина, до якої він так наполегливо готувався в школі, де вони вдвох із хлопцем на прізвище Брент підпалювали газети і клали їх посеред кімнати, щоб виробити в собі холоднокровність на випадок небезпеки. Проте він зовсім не почував себе холоднокровним, чекаючи у дворі стайні й знічев'я гладячи пса Балтазара; неповороткий, як старий гладкий чернець, пес, що тужив за своїм хазяїном, підняв морду, задихаючись від вдячності за цю увагу. Голлі приїхала тільки через півгодини, розчервоніла й така гарненька, якою вона просто не мала права бути. Він побачив, як вона кинула на нього швидкий погляд, — звичайно, почуваючись винною, — пішов слідом за нею в будинок і, взявши за руку, повів у кімнату, де колись був дідів кабінет. Ця кімната, куди тепер рідко заходили, й досі навівала на них обох спогади про людину, що запам'яталася їм своєю ніжністю, великими звислими сивими вусами, запахом сигар і веселим сміхом. Тут Джоллі в золоті часи дитинства, ще до школи, любив борюкатися з дідом, який навіть у вісімдесят років чудово вмів підставляти йому ногу. Тут Голлі, вмостившись на бильці великого шкіряного крісла, гладила дідусеві сріблясті пасма волосся, що кучерявилося над вухом, у яке вона нашіптувала свої таємниці. Крізь ці засклені двері вони всі троє безліч разів виходили на лужок грати в крикет і в таємничу гру під назвою «Уопсі-дузл», незрозумілу для всіх інших гру, в яку старий Джоліон грав із великим запалом. Сюди однієї спекотливої ночі Голлі з'явилася в нічній сорочечці: їй приснився страшний сон, і вона прибігла, щоб дід її заспокоїв. І сюди привели до діда Джоллі, — батька якраз не було вдома, — який уранці підсипав вуглекислої магнезії в щойно знесене яйце, подане на сніданок мадемуазель Бос, а потім повівся зовсім негідно, і тут відбувся такий діалог:

— Ну, хіба ж можна так робити, мій хлопчику?

— Але ж вона вдарила мене, дідусю, і тоді я її вдарив, а потім вона мене знову.

— Вдарити жінку? Це ж сором! Ти попросив у неї пробачення?

— Ще ні.

— То негайно піди й попроси. Ну ж бо.

— Але ж, дідусю, це вона почала, і вона вдарила мене двічі, а я її тільки раз.

— Слухай, хлопче, це ганебний вчинок.

— Це ж вона розлютилася, а я ні.

— Ну ж бо.

— Ну, тоді ти теж піди зі мною, дідусю.

— Гаразд, але тільки на цей раз.

І вони пішли, узявшись за руки…

Сюди, де романи автора «Уеверлі», твори Байрона, «Римська імперія» Гіббона, «Космос» Гумбольдта, бронзові статуетки на каміні й шедевр олійного живопису «Голландські рибальські човни при заході сонця» лишалися незмінними, як доля, і здавалося, старий Джоліон міг би й тепер сидіти тут у кріслі, поклавши ногу на ногу й закрившися «Таймсом», так що видно тільки опукле чоло й глибокі поважні очі, — сюди вони прийшли, двоє його онуків. І Джоллі сказав:

— Я бачив тебе й того типа в парку.

Він був задоволений, помітивши, як спаленіло її обличчя: нехай її пече сором.

— Ну то й що? — відказала вона.

Джоллі був ошелешений: він чекав чогось зовсім іншого.

— Ти знаєш, — сказав він із притиском, — що в минулому семестрі він образив мене: я, мовляв, за бурів? І мені довелося з ним битися.

— Хто ж переміг?

Джоллі кортіло відповісти: «Переміг би я», — але це здалося йому негідним.

— Послухай-но! — мовив він. — Що це все означає? Не сказавши нікому!

— А чому я мала казати? Тата немає вдома, то чому мені з ним не їздити?

— Можеш їздити зі мною. Я вважаю, що він фертик, та й годі.

Голлі зблідла з гніву.

— Він не такий. Ти сам винен, що незлюбив його.

І, прослизнувши повз брата, вона вийшла, а він залишився і став дивитися на бронзову Венеру, яка сиділа на черепасі і яку досі затуляла йому чорнява сестрина голівка в м'якому фетровому капелюшку для верхової їзди. Він був уражений до глибини своєї юної душі. Влада, якою він тішився усе життя, лежала розбита в друзки біля його ніг Він підійшов до Венери й почав машинально розглядати черепаху. Чому він незлюбив Вела Дарті? Цього він і сам не знав. Незнайомий з родинною історією, маючи лиш невиразне уявлення про ту ворожнечу, яка виникла тринадцять років тому, коли Босіні покинув Джун заради Сомсової дружини, він нічого не знав про Вела і тому не міг збагнути причини своєї неприязні. Він просто не любив його, та й годі Проте перед ним постало питання, що тепер робити? Правда, Вел Дарті їм доводиться троюрідним братом, але зустрічатися з ним Голлі зовсім ні до чого. Однак виказувати те, що він випадково побачив, було проти його принципів. Опинившись перед такою дилемою, він сів у старе шкіряне крісло й поклав ногу на ногу Надворі споночіло, поки він сидів, дивлячись крізь широке вікно на старого дуба, розлогого, хоч і безлистого, що поволі розпливався темним обрисом на тлі вечірнього присмерку.

«Дідусь!»— подумав він без усякого зв'язку і витяг годинника. Стрілок не було видно, тож він крутнув репетир. «П'ята година!» Дідусів перший золотий годинник, гладенький від часу, зі стертою гравіровкою і подзьобаний від багатьох падінь. Дзвін його був наче тихий голос тих золотих часів, коли вони вперше приїхали з Сент-Джонс-Вуда в цей будинок, приїхали з дідусем у його екіпажі й зразу ж кинулися до дерев. До дерев, на які можна видиратися, а дідусь поливав унизу герань на клумбах. Що ж його робити? Написати татові, щоб приїхав? Розповісти все Джун? Але вона така, така незбагненна! Нічого не робити і сподіватися на краще? Зрештою, канікули скоро закінчаться. Поїхати в Лондон і зажадати від Вела, щоб він сюди не потикався? Але як дістати його адресу? Голлі її не дасть! Справжній лабіринт шляхів, безліч усіляких можливостей! Він закурив сигарету. І коли викурив її до половини, чоло його розгладилося, наче по ньому ніжно провела худорлява стареча рука; і Джоллі здалося, що хтось прошепотів на вухо «Нічого не роби. Не кривди Голлі, не кривди її, мій хлопчику!» І він зітхнув заспокоєно, випустивши дим крізь ніздрі.