— Ти знову своєї — тобі аби спокій. Він може зовсім не прийти.

— Але ж, коли він не прийде, ти не спіймаєш його, стоячи тут у халаті.

Сомс дійшов до останнього повороту сходів і побачив високу, закутану в стьобаний халат з брунатного шовку батькову постать, що перехилилася через поруччя. Світло падало на його сріблясте волосся й баки, немовби вінчаючи його ореолом.

— Ось і він! — почув він батьків голос, у якому звучала образа, і з дверей спальні долинула заспокійлива материна відповідь:

— Ну й чудово. Заходь, я розчешу тобі волосся.

Джеймс поманив його кощавим скрюченим пальцем — здавалося, то манить кістяк — і зник за дверима спальні.

«В чім річ? — думав Сомс. — Що він міг дізнатися?»

Батько сидів перед туалетним столиком боком до дзеркала, а Емілі поволі водила двома оправленими в срібло щітками, розчісуючи його волосся. Вона робила це кілька разів на день, бо ця процедура діяла на Джеймса так само, як на кота, коли йому чухають за вухом.

— Нарешті ти прийшов! — мовив він. — Я тебе чекав.

Сомс погладив йому плече і, взявши срібний гачок застібати черевики, подивився на пробу.

— Ну як? — сказав він. — Виглядаєте ви трохи краще.

Джеймс похитав головою.

— Я хочу тобі дещо сказати. Твоя мати про це ще не чула.

Він промовив це таким ображеним тоном, наче Емілі сама була винна в тому, що він їй нічого не сказав.

— Твій батько весь вечір ніби сам не свій. Не знаю, з якого приводу.

Щітки стиха шелестіли, вторуючи її заспокійливому голосу.

— Ні! Ти анічогісінько не знаєш, — сказав Джеймс. — Це тільки Сомс може мені сказати.

І, втупивши в сина свої сірі очі, в яких застигла болісна напруга, він промурмотів:

— Я вже старий, Сомсе. В моєму віці ні в чому не маєш певності. Я можу померти навіть завтра. Залишиться сила грошей. Рейчел і Сісілі не мають дітей, Вел на війні, й цей нікчема, його батько, захопить усе, що зможе. А Імоджен, чого доброго, може попастися в руки якомусь жевжикові.

Сомс слухав неуважно — все це йому вже доводилося чути. «Чш-чш!»— шелестіли щітки.

— Якщо це все!.. — мовила Емілі.

— Все! — вигукнув Джеймс. — То дрібниця, я тільки підходжу до суті. — І знову його очі болісно втупилися в Сомса. — Я думаю про тебе, синку. Ти повинен розлучитися.

Ці слова, що їх Сомс аж ніяк не сподівався почути з батькових уст, майже порушили його самовладання. Він знову швидко перевів погляд на гачок, а Джеймс, ніби вибачаючись, швидко провадив:

— Не знаю, що з нею сталося: кажуть, що вона за кордоном. Твій дядько Свізін захоплювався нею — він був дивак. — Джеймс завжди називав так свого покійного брата-близнюка. Колись їх називали Гладкий і Худий. — Вона, певна річ, живе не сама.

І, зробивши цей узагальнюючий висновок щодо впливу краси на людську природу, він замовк, утупивши в сина свої недовірливі, як у птаха, очі. Сомс теж мовчав. «Чш-чш!»— шелестіли щітки.

— Не треба хвилюватися, Джеймсе! Сомс і сам знає, що йому робити. Це його справа.

— Ох! — зітхнув Джеймс, і це зітхання вихопилося з глибини його душі. — Але ж у мене є капітал, і в нього теж, до кого він перейде? А коли Сомса не стане, то зникне наше ім'я.

Сомс поклав гачок на помережану рожевим шовком скатерку, якою був накритий туалетний столик.

— Ім'я? — перепитала Емілі. — Але ж залишаться інші Форсайти.

— А що мені з того? — пробурчав Джеймс. — Я лежатиму в могилі, й нікого не буде, якщо він знову не одружиться.

— Ваша правда, тату, — спокійно мовив Сомс. — Я порушив справу про розлучення.

Очі Джеймса мало не вилізли з орбіт.

— Що? — вигукнув він. — Ось бачите! Ніхто нічого мені не розказує.

— А хто міг подумати, що ти цього хочеш? — сказала Емілі. — Мій хлопчику, це така несподіванка, через стільки років.

— Буде скандал, — бурмотів Джеймс, наче сам до себе. — Але я нічого не можу вдіяти. Не дави так щіткою. Коли ж буде суд?

— До літніх канікул. Вона вирішила не захищатися. Джеймс заворушив губами, роблячи таємні розрахунки.

— Я не доживу до того, щоб побачити свого внука, — промурмотів він.

Емілі перестала чесати.

— Звичайно, доживеш, Джеймсе. Сомс зробить усе якомога швидше.

Настала довга мовчанка. Зрештою Джеймс простяг руку.

— Ану подай мені одеколон, — і, підносячи його до носа, він підставив синові чоло.