Пробравшись поміж купами гравію— саме прокладали під'їзну алею, — Джеймс підійшов до ганку. Там він спинився й підвів очі. Звідти мало чого можна було побачити, і все, що можна, Джеймс роздивився за одну мить, але він простояв на тому місці довгенько, і ніхто не знає, які думки снувалися у нього в голові.

Його голубі очі наче застигли під сивими острішками брів; випнута верхня губа кілька разів сіпнулася між пишними білими баками; спостерігаючи його стурбований зосереджений вираз, легко можна було здогадатися, від кого Сомс успадкував той понурий погляд, що часом з'являвся у нього в очах. Здавалося, Джеймс казав сам до себе: «Так, важко жити на цім світі».

У тій позі його застав Босіні.

Джеймс перестав дивитися вгору, ніби шукаючи пташиного гнізда, й глянув на Босіні, що стежив за ним з легенькою усмішкою.

— Добрий день, містере Форсайт! Приїхали переконатися на власні очі?

Ми знаємо, що Джеймс приїхав саме задля того, тож він, зрозуміло, збентежився. Однак він простяг руку й мовив, ховаючи очі:

— Добрий день.

Босіні пропустив його поперед себе, іронічно посміхаючись.

Джеймс відчув у його ввічливості щось підозріле.

— Спочатку я хотів би подивитися на будинок ззовні, — мовив він. — Цікаво глянути, що у вас тут виходить.

Вимощена каменем тераса, з бордюром два-три дюйми заввишки обводила будинок півколом з південно-східного до південно-західного боку, її голий спушений схил готувалися викласти дерном. Джеймс пішов терасою.

— Скільки ж на оце витрачено грошей? — спитав він, побачивши, що тераса завертає за ріг будинку.

— А ви як гадаєте? — мовив Босіні.

— Хіба я знаю? — відповів трохи збентежений Джеймс. — Мабуть, фунтів двісті-триста!

— Ви вгадали!

Джеймс гостро поглянув на архітектора, але той спокійно зустрів його погляд, тож Джеймс вирішив, що не дочув відповіді.

Біля садової хвіртки Джеймс спинився й поглянув на краєвид.

— Оте дерево треба зрубати, — сказав він, показуючи на дуб.

— Ви так гадаєте? Ви гадаєте, що через це дерево марнуються гроші, заплачені за краєвид?

Джеймс знову зиркнув на нього підозріливо: у цього молодика дуже дивна мова.

— Отакої! — озвався він спантеличеним, знервованим тоном. — Не розумію, навіщо вам потрібно це дерево.

— Завтра його зрубають, — сказав Босіні.

Джеймс сполошився.

— Е, ні! — вигукнув він. — Ви, чого доброго, скажете, що я звелів його зрубати. Це не моє діло!

— Справді?

Джеймс провадив стурбовано:

— Хіба я знаю, що треба, а чого не треба? Це мене зовсім не стосується. Робіть усе на власну відповідальність.

— Ви дозволяєте мені послатися на вас?

Джеймс іще дужче сполошився.

— Не розумію, навіщо вам на мене посилатися, — промимрив він. — Краще ви того дерева не займайте. Це не ваше дерево!

Він витяг шовкову хусточку і витер чоло. Вони зайшли в будинок. Як і на Свізіна, внутрішній дворик справив на Джеймса неабияке враження.

— На це у вас, мабуть, пішло до біса грошей, — зауважив він, роздивившись колони й галерею. — Оці колони, скільки вони коштували?

— Не можу вам сказати точно, — замислено відповів Босіні, — але знаю, що грошей на них пішло до біса!

— Я так і думав, — сказав Джеймс. — Гадаю… — Він спіймав архітекторів погляд і затнувся. Відтоді, коли йому кортіло спитати, що скільки коштує, він стримував свою цікавість.

Босіні, очевидно, вирішив показати йому геть усе, і якби Джеймс не мав «пильного ока», його повели б круг дому вдруге. Архітектор так напрошувався на запитання, що Джеймс насторожився. Старого почала долати втома, бо хоч його кощаве тіло було досить міцне, та все-таки йому минуло вже сімдесят п'ять років.

Джеймс був збентежений: йому не пощастило нічого розвідати, а він сподівався чогось допевнитись цими оглядинами. Він тільки відчув ще гострішу неприязнь і недовіру до цього молодика, що допікав йому своєю чемністю, крізь яку виразно проглядав глум.

Цей чолов'яга виявився розумнішим, ніж він гадав, і вродливішим, ніж він сподівався. Сам Джеймс не терпів ніякого ризику, і тому його дратував і визивно недбалий тон Босіні, і якась непевна посмішка, що з'являлася зовсім несподівано, і дивний погляд. Згодом Джеймс казав, що Босіні нагадував йому голодного кота. Точніше він не міг висловити Емілі свого враження від манер Босіні, таких м'яких і водночас злісно глумливих.

Нарешті, побачивши все, що можна було побачити, Джеймс вийшов надвір тими самими дверима, якими зайшов, і, відчуваючи, що його зусилля, а також час та гроші змарновано, він закликав на поміч усю свою форсайтівську мужність, гостро позирнув на Босіні й мовив: