— Я, пане, сказав, що не маю чого оповідати, а не що я боюся рота розтулити.

— Ти сказав! Я знаю, що ти сказав. Я, коли хоч, ще й більше знаю — що ти думаєш. А ти не завше думаєш те, що кажеш. Грім мене побий, не завше! Скажи вже нам ліпше зразу, що ніякого Слекбріджа в місті немає, і що ніхто не підбива робочий люд до бунту, і що він не справжній, вивчений робітницький проводир, цебто з падлюк падлюка. Кажи вже ліпше все зразу, бо мене однаково не обдуриш. Адже ти це нам хотів сказати? То чого ж мовчиш?

— Мені, пане, прикро не менш ніж вам, що в робочого люду погані проводирі, — відмовив Стівен, похитавши головою. — Та що вдієш, які є, таких і беруть. Може, це найбільше наше лихо, що кращих нема де взяти.

Горлодербі розбурхався ще дужче.

— Ну, як вам подобається, Гартгаусе? — вигукнув він. — Мабуть, скажете — непогано! Скажете — то ось із якими людцями доводиться мати справу моїм друзям! Але постривайте, пане добродію, це ще іграшки! Ось послухайте, як я ще дещо поспитаю в нього. Будьте ласкаві, пане Бездоле, — бурхонув Горлодербі, — дозвольте вас запитати: як це так вийшло, що ви не схотіли пристати до їхньої змови?

— Як це так вийшло?

— Еге ж, — потвердив пан Горлодербі, заклавши великі пальці за камізельку, трусячи головою й підморгуючи хитро до стіни навпроти, — як це так вийшло?

— Я би радніший цього не чіпати, пане, але як ви вже питаєтеся, то я скажу, аби не бути перед вами нечемному. Я пообіцявся.

— Певне ж, не мені, — сказав Горлодербі. (Погода буряна, часами непевна тиша, як ось цю хвилину).

— Ні, ні, пане. Не вам.

— Виходить, що пошана до мене, до твого хлібодавця, тут зовсім ні до чого, — сказав Горлодербі, звертаючись, як і перше, до стіни. — Коли б ішлося тільки за Джозаю Горлодербі з Кокстауна, то ти б до них пристав не довго думавши?

— Авжеж, пане. Це правда.

Тоді пан Горлодербі дмухонув борвієм:

— І це чудово знаючи, що то зграя пройдисвітів і ворохобників та що за ними давно каторга плаче! Чуєте, Гартгаусе? Ви ж таки немало повештались по світу. Чи ви де-небудь бачили таких людців, як оце в нашій славній Англії? — і пан Горлодербі грізно тицьнув пальцем на Бездола.

Стівен глянув на Луїзу й інстинктивно звернувся до неї, протестуючи твердо проти тих ганебних слів.

— Ні, не так воно, пані. Не ворохобники то, ані пройдисвіти. Боронь боже! Зі мною вони аж надто круто повелися, що правда, то правда, пані, я це сам знаю. Але поміж них нема й десятка таких — та де там десятка, пані! Нема й півдесятка таких, щоб не вірили щиро, ніби вони свій обов'язок сповняють перед товаришами й перед собою. І не доведи боже, щоб я, знавши цих людей змалечку, проживши з ними увесь свій вік, і ївши й пивши з ними, і любивши їх, та не оступився за них, не сказав усього по чистій правді, хоч нехай би як вони зі мною повелися!

Стівен говорив, як завжди, по-робітницькому відверто й рішуче, ба гордо — може, від думки, що й ославлений зрадником та зацураний він лишається вірний своїм товаришам; але він ні на мить не забував, куди прийшов, і нітрохи не піднімав голосу.

— Ні, не так воно, пані, не так. Вони люди незрадливі, щирі, й правдиві, й ласкаві до своїх, і вірні одне одному аж до смерті. Як вас спостигне поміж них нужда, чи хороба, чи ще яка пригода, що так часто до бідних людей у хату влазить, вони й пожаліють, і розрадять, і поможуть, як правдиві християни. Це свята правда, пані. Хоч ви їх на шматки роздеріть, а вони все такі будуть.

— Одно слово, — сказав пан Горлодербі, — через те, що такі вони добрі та святі, вони й потурили тебе в три вирви. Доказуй уже до кінця, коли почав. Доказуй.

— Чого воно так виходить, пані, — провадив Стівен, що все дивився на Луїзу, ніби знаходячи в ній підпору, — чого це з усього, що є в нас, простих людей, доброго, ми маємо тільки клопіт та біду, я не тямлю. Але так воно є. Я це знаю так певно, як знаю, що наді мною є небо, хоч його й не видко за димом. Ми ж і терпеливі, і не хочемо робити нічого неслушного. І я не можу повірити, ніби винні всьому тільки ми самі.

— Слухай-но, друзяко, — сказав пан Горлодербі, що його Стівен, і в голові того не покладавши, розсердив дужче нікуди, звернувшись у його присутності до когось іншого, — коли ти, з ласки своєї, півхвилини мене послухаєш, я б хотів дещо тобі сказати. Ти нас допіру запевняв, ніби не маєш чого оповідати про це діло. Насамперед скажи мені, чи ти й досі цього певен?

— Авжеж, пане.

— Ось нас чує пан з Лондона, з парламенту, — Горлодербі великим пальцем показав через плече на пана Джеймса Гартгауса. — Я б хотів, щоби він трошки послухав нашої розмови. Я, звісно, міг би й сам йому потім усе переповісти, бо я наперед до слова знаю, що ти казатимеш, знаю так, як ніхто в світі, затям! Але я волію, щоб він на власні вуха все почув, ніж брати на віру від мене.

Стівен уклонився лондонському панові. Видимо спантеличений, він мимоволі повернув голову до Луїзи, але вона відповіла йому таким промовистим, хоч і миттєвим поглядом, що він відразу спрямував очі на обличчя пана Горлодербі.

— Ну, то на що ж ти скаржишся? — запитав той.

— Я не прийшов сюди скаржитися, — відповів Стівен. — Я прийшов сюди, бо мене покликано.

— Ну, то на що ви всі скаржитеся? — знову запитав пан Горлодербі, згорнувши на грудях руки.

Стівен якусь хвильку дивився на нього трохи нерішуче, тоді, видно, зважився.