— Тоді я можу тільки порадити вашій величності, —, сказав де Комін, підводячись, щоб попрощатися, — бути весь час напоготові, діяти залежно від обставин, а головне, нізащо не розмовляти з герцогом таким тоном, який більше відповідає вашому високому сапові, ніж теперішньому вашому становищу.

— Коли моя гідність почне недоречно нагадувати про себе, — хоч це вона рідко робить, коли «йдеться про щось важливіше, — в мене є принаймні один надійний засіб проти цього, досить мені тільки згадати одну лиховісну кімнату, сеньйоре Філіппе, і подумати, як помер Карл Простак, щоб одразу охолонути, як після купання в крижаній воді. Невже, любий друже й напутнику, тобі вже час іти? Прощай, сеньйоре Філіппе! Настане час, коли тобі набридне читати лекції політичної мудрості цьому бургундському бугаєві, який не здатен зрозуміти найпростішого твого доводу; тоді, якщо Людовік де Валуа буде ще живий, згадай, що в тебе є відданий друг при французькому дворі. Ще раз кажу тобі, що я вважав би за справжнє благословення для свого королівства, коли б мені пощастило заручитися порадами людини, що поєднує глибоко розуміння державних справ з сумлінням, здатним відрізняти добро від зла. Хай простять мені милостивий бог, і пресвята божа матір, і святий Мартін! Олів'є і де Балю мають серця, як камінь, і все моє життя отруїла гризота й каяття в тих злочинах, які вони приневолили мене вчинити! Тільки ти, пане Філіппе, обдарований мудрістю стародавніх мудреців, тільки ти міг би навчити мене бути великим, залишаючися чесним.

— Важке завдання, і не багатьом пощастило його виконати, але не неможливе для государя з твердою волею, — сказав історик. — А поки що, государю, будьте готові до того, що герцог от-от з'явиться. Прощайте!

Людовік довго дивився вслід Філіппові, коли той вийшов з кімнати, і, нарешті, промовив, гірко посміхнувшись:

— Він патякав тут про рибалку, а сам, мов той лосось, попався на гачок! Вдає з себе доброчесного, бо відмовився від хабара, а сам так легко піддався моїм лестощам, обіцянкам, зрадів можливості помститися за своє ображене марнолюбство! Що ж, відмовившися від грошей, він став тільки біднішим, але не чеснішим. І все ж таки він має бути моїм, бо він найрозумніший серед придворних. А тепер почнемо інше, важче полювання. Зараз доведеться зустріти цього левіафана [248] Карла, який припливе сюди, розтинаючи своїм черевом пучину. Доведеться мені, як то роблять з переляку моряки, кинути йому бочку — хай побавиться. Але, можливо, настане ще день, коли я всаджу гарпун у його черево.

Протягом усього цього незабутнього ранку перед новою зустріччю обох государів у Пероннському замку Олів'є Ден клопотавсь і метушився. Він намагався різними обіцянками й подарунками завербувати своєму государеві нових прихильників, щоб, коли гнів герцога спалахне, всі навколо нього були б зацікавлені загасити, а не роздмухувати його. Мов тінь, прошмигував він від намету до намету, від будинку до будинку, всюди вербуючи нових друзів за допомогою нечестивого Маммони [249] , але не задля тієї мети, про яку сказано в апостола.

Як колись було охарактеризовано іншого політичного агента: «Його рука побувала у всіх руках, а його губи — коло вуха кожного». Отже, з різних причин, на які ми вже натякали, він здобув прихильність багатьох бургундських дворян, із яких одні сподівалися чогось, іцші побоювалися Франції, а багато хто гадали, що, коли владу Людовіка буде послаблено, їхній герцог стане безпощадним деспотом, до чого він завжди прагнув.

Там, де Олів'є не міг покластися на свої сили, він звертався по допомогу до інших відданих слуг короля. Так він дістав дозвіл графа де Кревкера на побачення лорда Кро-форда та Балафре з Квентіном Дорвардом, який після свого приїзду до Перонни перебував тут, так би мовити, в почесному ув'язненні. Як привід для побачення було виставлено приватні справи, але, мабуть, і сам де Кревкер, боячися, щоб невгамовний гнів герцога Карла не спонукав його до безчесного насильства над особою Людовіка, був не від того, аби дати Крофордові нагоду висловити деякі поради молодому лучникові, що були б корисні для короля.

Зустріч земляків була сердечна і навіть зворушлива.

— Ну й чудний ти, хлопче, промовив Крофорд, гладячи Дорварда по голові, як ніжний дід гладить свого внука. — Щастить тобі, немов ти народився в сорочці.

— Це тільки через те, що він таким молодим попав на посаду лучника, — сказав Балафре. — Ось про мене, наприклад, ніколи так багато не говорили, любий племіннику, бо мені вже було двадцять п'ять років, коли я, нарешті, став hors de page [250] .

— Яким же потворним високогірним опудалом ти був серед пажів, Людовіку, — сказав старий командир, — з твоєю великою, немов пекарська лопата, бородою, та спиною, наче в старого Уоллеиа Уайта [251] .

— Боюся, що мепі недовго залишилося носити почесне ім'я лучника, — сказав Квентін, опустивши очі. — Я маю намір відмовитися від посади лучника шотландської гвардії. Балафре остовпів від подиву, а на обличчі лорда Крофорда з'явилося явне незадоволення.

— Залишити таку посаду! — вигукнув, нарешті, Балафе, опам'ятавшися. — Посаду в шотландській гвардії? Чи ви були коли таке? Я б не бажав бути і самим коннетаблем Франції!

— Замовкни, Людовіку! — перебив його Крофорд. — Цей хлопець краще від нас, старих, розуміє, як тримати ніс за вітром. Мабуть, його подорож дала йому нагоду почути багато цікавих байок про короля Людовіка, і тепер він став бургундцем, щоб мати від цього ї собі крихту користі, переказавши всі ці байки герцогові Карлу.

— Коли б я цьому повірив, — сказав Балафре, — то я своєю рукою перерізав би йому горло, навіть якщо б він п'ятдесят разів був сином моєї рідної сестри!

— Але я сподіваюся, дядечку, що ви спершу запитаєте, чи заслужив я на це? — промовив Квентін. — А ви, пане мій, знайте, що я не базікаю і що ні допит, ні тортури не примусять мене сказати жодного слова з того, що мені довелося почути, коли я був у короля Людовіка на службі і що могло б бути йому на шкоду. Я заприсягся мовчати. Але я б не хотів далі залишатися на службі, де, крім небезпек у чесному бою з ворогами, мені весь час доводиться попадати в якісь засідки, влаштовані моїми ж друзями.

— Ну, коли йому так не подобаються засідки, то боюся, пане начальнику, що він для нас пропаща людина, — сказав недогадливий Балафре, сумно дивлячися на лорда Крофорда. — Мені особисто доводилося попадати разів із тридцять у різні засідки та принаймні вдвічі більше від цього самому сидіти в засідках, бо це найулюбленіший засіб воювати в нашого короля.

— Твоя правда, Людовіку, — відповів лорд Крофорд. — Але помовчи хоч трохи, бо я, здається, краще розумію, в чому тут справа.

— Нехай вам божа мати допоможе зрозуміти все, пане мій, — відповів Людовік, — бо в мене аж душа перевертається, коли я подумаю, що син моєї сестри може боятися засідок.