— Тепер слухай мене, — сказав герцог, — і ще раз пам'ятай, що твоє життя залежить від твоєї правдивості. Чи не казали ці негідники чогось про те, що король, оцей самий король Людовік Французький, доручив їм учинити напад і викрасти дам?

— Коли б навіть ці мерзотники і казали таке, — відповів Квентін, — я не міг би йняти їм віри, бо чув зовсім протилежний наказ із уст самого короля.

Людовік, який дужо уважно слухав Квентіна, почувши таку відповідь Дорварда, глибоко зітхнув, як людина, з душі якої скотився важкий тягар.

Герцог став ще більше збентеженим і роздратованим. Повертаючися до обвинувачення короля, він ще наполегливіше почав розпитувати Квентіна, чи не можна було зрозуміти з тієї розмови, що план викрадення ухвалено королем Людовіком.

— Я повторюю, що не чув нічого, що могло б мені дати привід так гадати, — твердо відповів юнак (хоч був певен, що король причетний до зради Хайреддіна), — а коли б я й чув щось схоже на це, то, повторюю, я не міг би повірити жодному слову, діставши протилежні інструкції від самого короля.

— Ти надійний посланець, — гірко усміхаючися, зауважив герцог, — але я можу сказати, що, виконуючи королівський наказ, ти зовсім не виправдав надій короля і міг би накласти за це головою, коли б дальші події не зробили з твоєї собачої відданості щось схоже на добру послугу.

— Я не розумію вас, ваша високість, — відповів Квентін Дорвард. — Усе, що мені відомо, це, що мій государ Людовік доручив мені охороняти графинь і що я намагався виконати його наказ у міру моїх сил і здібностей як під час подорожі, так і під час кривавих подій у Шонвальді. Я вважав для себе почесним доручення короля і виконав його, наскільки був здатний, з честю. Коли б вопо мало інший зміст, воно не личило б людині мого імені та мого племені.

— Fier comme un Ecossais [254] , — сказав Карл, якого, здавалося, хоч і розчарували відповіді Дорварда, але він був настільки справедливий, що не розсердився на юнака за сміливість. — Проте слухай мене, лучнику! За чиїми інструкціями ти діяв, коли, як дехто з нещасних утікачів із Шонвальду сповістив нас, походжав по вулицях Льєжа на чолі підлих бунтівників, що після цього вбили свого законного государя та духовного батька? А яку промову ти виголосив там уже після вбивства епіскопа, називаючи себе посланцем Людовіка і претендуючи на керівництво цими негідниками, які щойно вчинили такий великий злочин?

— Государю мій, — відповів Квентін, — я можу довести свідченнями надійних осіб, що під час мого перебування в місті Льєжі я й не думав удавати з себе французького посланця, але таку роль проти моєї волі мені надав нерозсудливий натовп, що не схотів слухати мене, хоч я й заперечував. Усе це я переказав придворним епіскопа, як тільки мені пощастило втекти з міста, і тоді саме я порадив їм готуватися до оборони. Коли б вони послухали мене, можливо, уникли б усіх страхіть наступної ночі. Правда, я в критичну хвилину скористався з того, що мене оголосили посланцем короля, щоб урятувати графиню Ізабеллу де Круа, врятуватися самому і запобігти в міру можливості дальшому кровопролиттю після вбивства епіскопа. Ще раз кажу, я готовий заприсягтися, що не мав ніяких доручень від французького короля до городян Льєжа і ніяких інструкцій заохочувати їх до заколоту і що, використовуючи помилку льєжців, я зробив, як людина, що, рятуючися сама і рятуючи інших, підіймає для захисту перший-ліпший щит, чиї б девізи не були написані на ньому.

— І тут не можна не визнати, — втрутився граф де Кревкер, який більше не міг мовчати, — що мій юний співбрат по зброї та полонений діяв згідно з законами справедливості та здорового глузду і такий його вчинок не може бути обвинуваченням проти короля Людовіка.

Серед присутніх сановників та рицарів пройшов шепіт ухвали, який радісно відбився у вухах короля, але образив Карла. Він грізно подивився навколо себе, і, напевно, почуття, так одностайно виражені більшістю його найвищих васалів та наймудріших радників, не перешкодили б йому ще раз показати свою деспотичну вдачу, коли б цієї хвилини де Комін, який передбачав небезпеку, несподівано не оголосив про прибуття до Перонни герольда від міста Льєжа.

— Герольд від ткачів і цвяхарів! — вигукнув герцог. — Але все одно ведіть його негайно сюди! Присягаюся матір'ю божою, я довідаюся від цього герольда про наміри і сподіванки тих, хто його послав. В усякому разі, довідаюся від нього більше, ник мені бажав розповісти цей юний франко-шотландський воїн.

Присутні в залі потіснилися, щоб дати місце послові, бо всім дуже кортіло подивитися на герольда, якого бунтівники-льєжці наважилися відрядити до такого зарозумілого й гоноровитого государя, як герцог Бургундський, до того ж переповненого обуренням проти них. Не слід забувати, що того часу герольдів посилали тільки від одного монарха до другого, та й то лише в особливо урочистих випадках. Усі ж інші дворяни посилали із своїми листами тільки вісників, що за своїм станом були далеко нижчі за герольдів. Варто зауважити, що Людовік XI, який взагалі глузував з усього, що не могло зміцнити його владу або дати істотної користі, дуже зневажливо ставився до герольдів і до геральдики, до всієї «цієї червоної, блакитної та зеленої мішури», якій його суперник Карл, маючи зовсім іншу вдачу, навпаки, надавав великої ваги і намагався додержувати всіх дрібниць геральдичного етикету.