Тим часом купець знову заглибився в свої думки, від яких він одірвався, тільки щоб побожно перехреститися і з'їсти трохи сухих фруктів та кілька сухарів. Потім він зробив Квентінові знак, щоб той подав йому кубок, і, приймаючи його з рук юнака, між іншим запитав:

— Ти кажеш, що ти дворянин?

— Очевидно, що так, — відповів шотландець, — коли досить п'ятнадцятьох поколінь, щоб зробити з мене дворянина. Це вже я казав вам раніше. Але хай це вас, дядьку П'єр, не бентежить: мене завжди вчили, що обов'язок молодших полягає в тому, щоб допомагати старшим.

— Чудові слова, — сказав купець, беручи з рук юнака кубок, наповняючи його з глека і зовсім не турбуючись тим, що йому прислуговує дворянин.

«Хай йому біс, цьому старому городянинові з ремісників, — подумав Дорвард. — Він приймає послуги від благородного шотландського дворянина з такою безтурботністю, як я приймав би їх від якогось там попихача з Глен-Ізли».

Купець, допивши кубок води, сказав своєму співбесідникові:

— Ти так ретельно смакував боннське вино, що, думаю, вже не захочеш випити за моє здоров'я. Але я маю еліксир, який може перетворювати навіть воду на найкращі вина Франції.

Кажучи так, він добув з пазухи великий гаманець, зроблений із шкіри морської видри, і висипав у бокал цілий дощ дрібних срібних монет, аж поки він не наповнився більш як наполовину.

— Мій хлопче, ти маєш підстави бути вдячнішим, ніж досі, — сказав дядько П'єр, — і твоєму покровителеві святому Квентіну і святому Юліанові. Я порадив би роздати милостиню від їхнього імені. Залишайся в цьому заїзді, поки побачиш свого родича Балафре, який дістане відпустку з варти після полудня. Я маю справи в замку і повідомлю його, що він може знайти тебе тут.

Квентін Дорвард уже хотів був сказати, що не може скористатися з цієї надмірної щедрості свого нового приятеля, але дядько П'єр, насупивши чорні брови й випроставши згорблену постать, став у позу, сповнену гідності, якої він не мав до того, і сказав владним тоном:

— Без заперечень, юначе, роби лише те, що тобі наказують.

З цими словами він вийшов, подавши Квентінові знак залишатися на місці.

Молодий шотландець стояв приголомшений, не знаючи, що й подумати про це. Найпершим наміром його, цілком природним, хоч і не зовсім благородним, було заглянути у срібний бокал, більш ніж до половини наповнений срібними монетами. Протягом усього свого життя Квентін не мав, мабуть, і двадцяти з них. Проте чи міг він, не принижуючи гідності дворянина, прийняти гроші від цього заможного плебея? Це було складне питання. Хоч йому і пощастило добре поснідати, проте не було на що дістатися до Діжона (якби він наважився піддати себе гніву герцога Бургундського і вступити до нього на службу), ні тим паче до Сен-Кантена (коли б він вибрав собі коннетабля де Сен-Поля), бо він мав намір служити коли не королеві Франції, то одному з цих великих государів.

Зрештою, він вирішив, що найрозумніше буде в такому становищі керуватися порадою свого дядька. Поклавши гроші в свою бархатну торбинку, він покликав господаря будинку, щоб повернути його срібний кубок і спитати про цього щедрого і владолюбного купця.

Господар не забарився з'явитися і на цей раз був трохи балакучіший. Він рішуче відмовився забрати назад срібний кубок. Цей кубок, казав він, належить не йому, а дядькові П'єру, а той подарував його своєму гостеві. Щоправда, вів далі господар, у нього є чотири своїх власних, так званих, срібних «кошики», які йому залишила в спадок бабуня, але нічого подібного до цієї майстерності ювелірної роботи, як оце в руці пана гостя, він не має. Це — один з найкращих кубків міста Тура, виготовлений знаменитим майстром Мартіном Домініком, з яким ніхто не зрівняється навіть у самому Парижі.

— А скажіть мені, будь ласка, хто такий цей дядько П'єр, — спитав Дорвард, перебиваючи його, — що роздає такі коштовні подарунки чужинцям?

— Хто такий дядько П'єр? — проказав господар, вимовляючи слова так повільно, немовби він пропускав їх одне за одним через перегінний куб.

— Авжеж, — проказав Дорвард поквапливо і вперто, — хто такий цей дядько П'єр і чому він так розкидається своїми милостями? І хто цей похмурий чоловік, з вигляду різник, якого він послав уперед замовити сніданок?

— Про те, хто такий дядько П'єр, ви, пане мій, краще б у нього самого й запитали, а щодо пана, який наказав приготувати сніданок, то хай бог боронить вас від ближчого з ним знайомства.

— В усьому цьому є щось таємниче, — промовив молодий шотландець. — Цей дядько П'єр сказав мені, що він купець.

— А коли він вам так сказав, — відповів господар, — то, певна річ, він і є купець.

— Яким же крамом він торгує?

— О, всяким, яким тільки завгодно, — сказав господар. — Є в нього тут і шовкові мануфактури, вироби яких не поступаються навіть перед тими багатими шовковими тканинами, що їх венеціанці привозять з Індії та Китаю. Ви могли побачити ряди шовковичних дерев, коли йшли сюди: всі вони посаджені з наказу дядька П'єра, щоб годувати ними шовкопрядів.

— А ця молода дівчина, яка принесла сюди печиво й варення, хто вона така, мій друже? — спитав гість.

— Моя постоялка, пане. Вона живе тут з своєю опікункою, якоюсь тіткою чи родичкою, — відповів господар.

— І це що, у вас заведено, щоб постояльці слугували одне одному? — спитав Дорвард. — Бо я спостеріг, що дядько П'єр нічого не брав ні з ваших рук, ні від кого з ваших слуг.

— Багаті люди можуть мати свої примхи, бо в них є чим платити за них, — сказав господар. — Та це не вперше, бо дядько П'єр знає надійний спосіб заставити благородних людей служити йому.