Тим часом як закоханий юнак заглибився в свої роздумування, до нього підійшов через ті самі двері, через які і він потрапив у сад, один літній придворний епіскопа І дуже чемно сказав, що цей сад — приватна власність і заходити сюди можуть лише епіскоп та його найпочесніші гості.

Квентін так замислився, що старий мусив повторити свої слова двічі, перш ніж він добрав, у чому річ. Схаменувшися, шотландець уклонився й поспішив вийти з саду, а придворний ішов за ним, докучаючи йому нудними виправдовуваннями, що мусив з обов'язку зробити йому зауваження. Старий так бажав загладити мниму образу, яку, він гадав, Дорвард узяв близько до серця, що весь час намагався зав'язати з ним розмову. Проклинаючи в думках настирливість придворного, Квентін сказав, що йде до міста, і так прискорив ходу, що в старого пропала всяка охота супроводити його далі підйомного моста. За кілька хвилин Квентін був уже в Льєжі — тоді одному з найбагатших міст у Фландрії і, звичайно, в цілому світі.

Сум, навіть любовний сум, лежить не так уже глибоко, принаймні в серцях людей мужньої і гнучкої вдачі, як схильні думати лекгодухі меланхоліки, що хворіють на таку слабість. Його заступають несподівані й сильні враження, породжені зміною місця, краєвидів, що викликають нову течію думок, і впливом гомінливого багатоголосого натовпу. Через кілька хвилин Квентін був так захоплений різноманітністю й швидкою зміною вражень від невпинної метушні на багатолюдних вулицях Льєжа, що забув і думати не тільки про цигана, а навіть і про саму графиню Ізабеллу.

Багатоповерхові будинки, величні, хоч вузькі й похмурі вулиці, розкішна виставка найдорожчого краму й блискучої зброї у складах, магазинах і крамницях, великий і строкатий натовп в яскравому одязі, який заклопотано сновигав туди й сюди, невпинний рух возів, навантажених предметами вивозу й довозу: до першого належали сукна, саржа, різноманітна зброя, цвяхи, залізні вироби, а до другого — господарчі товари й речі розкоші, — все це створювало картину такого багатства, пожвавлення й розкоші, якої Квентін досі не бачив. Він був у захопленні також від системи каналів, що, з'єднуючись а Маасом, перетинали місто в різних напрямах і правили за водні шляхи для торговельних потреб. Він прослухав також обідню в старовинній церкві святого Ламберта, що, як кажуть, була збудована ще у VIII столітті.

Вийшовши з церкви, Квентін, роздивляючись все навколо з жадібною цікавістю, помітив, що привернув до себе увагу невеличких гуртків поважних на вигляд городян, які, здавалося, чекали його виходу. Появу Квентіна зустріли гомоном і перешіптуванням, що поширювалися від одного гурту до іншого. Спостерігачів ставало дедалі більше — очі всіх були скеровані на Квентіна з виразом зацікавленості, до певної міри змішаної з повагою.

Нарешті він опинився в центрі досить численного натовпу, який поштиво розступався перед ним, пропускаючи його, а ті, хто йшов поряд із ним чи позаду, старанно оберігали від поштовхів юрби. І все-таки становище Квентіна було досить скрутне, йому хотілося спекатися цих людей або принаймні дістати якісь роз'яснення щодо їхньої поведінки.

Квентін озирнувся навколо і, зупинивши погляд на веселому, ставному й поважному чоловікові, що, як свідчили його оксамитовий плащ і золотий ланцюг, міг бути впливовою особою, а то й урядовцем, спитав, чи немає в його зовнішності чогось такого, що викликає таку незвичайну загальну увагу.

— Чи, може, — додав він, — у мешканців Льєжа такий звичай оточувати юрбою чужоземців, які випадково попадають до їхнього міста?

— Звичайно, ні, пане, — відповів городянин. — Льєжцям невластива пуста цікавість, і нема в них такого звичаю. А у вашому вигляді і вбранні нема нічого особливого, але у вас є те, що в нашому місті люблять і шанують.

— Усе це звучить дуже чемно, шановний пане, — відповів Квентін, — але, присягаюся хрестом святого Андрія, я не можу добрати, що саме ви хочете сказати.

— Ваша присяга, пане, — зауважив льєжський купець, — так само, як і ваша вимова, запевняють мене, що ми не помилилися.

— Присягаюся моїм покровителем святим Квентіном, — сказав Дорвард, — тепер я ще менш розумію.

— Ось знову, — заперечив льєжець, багатозначно й ще чемніше й доброзичливіше поглядаючи на Квентіна. — Може, нам і не слід було б звертати увагу на те, що ви, шановний пане, вважаєте за краще таїти. Але навіщо тоді присягатися святим Квентіном, коли ви не хочете, щоб я розтлумачив прихований зміст ваших слів? Ми знаємо, що добрий граф де Сен-Поль тепер перебуває там і клопочеться нашим ділом.

— Присягаюся життям, — сказав Квентін, — тут якесь непорозуміння. Я нічого но знаю про Сон-Поля.

— Авжеж, ми й но питаємо вас, — промовив городянин. — Тільки послухайте, що я скажу вам на вухо. Мело звуть Павійон.

— А що мені, власне, до цього, пане Павійон? — здивувався Квентін.

— Звичайно, нічого. Тільки я гадав, вам приємно буде дізнатися, що ви розмовляєте з людиною надійною. А ось і мій колега Рюслар.

Рюслар висунувся наперед. Це був огрядний сановник з круглим черевом, яким він, немов тараном, розштовхував перед собою натовп. Він прошепотів своєму сусідові, щоб той був обережніший, і сказав тоном докору:

— Ви забуваєте, мій добрий колего, що тут надто відкрито місце. Пан не відмовиться зайти до мене або до вас випити склянку рейнського з цукром, і тоді ми більше почуємо про нашого друга й спільника, якого ми любимо від усього нашого чесного й щирого фламандського серця.

— В мене немає ніяких новин для вас, — нетерпляче сказав Квентін. — Я не хочу пити рейнського і єдине, чого я прошу від вас, це щоб ви, як шановні й поважні особи, звеліли юрбі розійтися й дати мені змогу так спокійно вийти з вашого міста, як я до нього прийшов.