— Сєвочка, — говорив тоді батько, — ти з тими, хто не хоче думати про реальність. Не можна утримати владу поодинці. Не можна відкидати всіх, хто починав революцію, у цій країні, це таїть у собі багато наслідків…

— Тату, навіть наймудріший і найчесніший Володимир Львович Бурцев кричить: «Росії потрібна сильна особистість, досить базікання, потрібний порядок, настав час діяти!» Це ж страшно, тату: заклик до «сильної особистості» означає шлях до військової диктатури або ж нову монархію — нехай наполеонівську, але монархію! А ви? Що пропонуєте ви, меншовики? Де ваша програма? «Ждати»?! Але ж прийде новий Корнілов, поставить козаків на кожному розі і вас же повісить на стовпах разом з нами й товаришами есерами… Армія розлючена вкрай, армія готова на все — вона не прощає програних війн…

— Лебідь, рак і щука, — зітхнув батько. — Коли сьогодні Керенський назвав те, що відбувається на вулицях, «бунтом черні», Мартов затаврував його як людину, що оголосила громадянську війну революції… Навіть член партії Керенського чистенький Михайло Гоц зажадав від Тимчасового уряду програми… Так, ми піддаємося вічній хворобі російського лібералізму — базіканню й пустим дебатам, — але не можна вимагати влади однієї партії, це така ж диктатура, як бурцевська «сильна особистість»… Я обіцяю тобі поговорити з Бурцевим, Сєвочко, але не пов'язуй себе міцно з тими, хто грає азартну гру у владу…

— Пропозиція? — сухо спитав він батька. Як же ми вміємо ображати максималістським тоном, які ж ми безжалісні у питаннях, що на них нема і не може бути однозначних відповідей…

Батько тоді подивився на нього з докором:

— Думати, Сєвочко, думати… — Ти правий, ми з Мартовим і Плехановим хворіємо традиційною недугою — суперечки, пошук оптимального шляху, складання резолюцій, перелічення ймовірностей, страх перед крутими рішеннями… Усе правильно, синку, на те ми й росіяни, але чи прийме народ західноєвропейську модель революції, яку так рішуче пропонують Ленін і Троцький? Про це ти думав?

…Коли чоловік приніс юшку, Ісаєв зібрався весь, був готовий до роботи: натужно виблювавши в миску, він відштовхнув її, відкинувся на спину й застогнав:

— Води-и-и… Вмираю… Швидше…

Він заговорив російською, так, я у своїх, «т/х Куйбишев», але чи свій я цим своїм?!

А якщо я їм не свій, отже, настав час працювати.

Чоловік, злякано глянувши на Штірліца, прогуркотів по сходах своїми величезними буцами, і, коли він побіг, а нез'їдена юшка із снотворним чи ще з якоюсь іншою гидотою, поволі брижачись на металевій підлозі, стікла в куток відсіку, — в такт роботі машин, — Ісаєв розслабився й подумав: часу тобі відпущено мало, починай готуватися до того, в що ти забороняв собі вірити, — як можна вірити таким перебіжчикам, як Бажанов, Кривицький, Раскольников?!

А ти, спитав він себе, ти, який був весь Жовтень у Смольному, ти щиро вірив у те, що писали про нас наприкінці тридцятих? Ні, ти не вірив, відповів він собі зі страхом, але ти вважав, що дома відбуваються процеси, подібні до тих, що потрясали республіканський Конвент Франції, — Марат, Дантон, Робесп'єр… А ким ти вважав Сталіна? Робесп'єром чи Наполеоном? Відповідай, наказав він собі, ти мусиш відповісти, бо лікувати, не поставивши діагнозу, злочинне… Чому Антонов-Овсієнко тоді, в Іспанії, під час останньої зустрічі, дивився на тебе з такою безнадійною, невимовною тугою? Чому він не відповів на жодне твоє запитання, а лише сказав два слова: «наказано вижити?» Чому він заборонив тобі повертатися додому? Чому він повторював, як заклинання: «Головне — перемогти тут фашистів»?..

А чому ти відмовився повернутися до Москви, коли тебе нарешті викликали, — напередодні війни?! Чи тільки тому, що ти вважав за неможливе кинути роботу проти нацизму?

Ти боявся, признався він собі, ти просто боявся, бо всі ті, кого, починаючи з тридцять сьомого, викликали до Москви, зникли назавжди, безслідно, як у воду канули…

Ти сховався за рятівне антоновське «наказано вижити», і ти вирішив чекати… Син свого батька — чекання ніколи не приводить до перемоги… Точніше — «саме чекання»… Не треба так категорично відкидати велике поняття чекати… Чекають усі: і Галілей у тюрмі інквізиції, і кат, який готується до страти Перовської, і Станіславський, який виходить на генеральну репетицію, і тиран, який замислив термідор, і революціонер, який точно відчуває ту хвилину, коли потрібно виступити відкрито й безкомпромісно. Ти заспокоював себе вигаданим самозахистом: крах гітлеризму неминуче приведе до зміни морального клімату дома…

Не хитруй сам з собою, звелів він собі. Скажи раз і назавжди: ти вірив, що Каменев, Бухарін, Риков, Радек, Кедров, Уншліхт — шпигуни і вороги?

Ти ніколи не вірив у це, сказав він собі і відчув заспокійливе полегшення. Але чому ж ти й далі служив тим, хто знищив твоїх друзів? За що мені така мука, подумав він. Чому тільки зараз, у своїх, ти мусиш сповідатися перед самим собою?! Це не сповідь, а тортури, це страшніше за будь-які тортури Мюллера, бо він був ворогом, а моїх друзів убивали мої ж друзі…

Він згадав їхню маленьку квартирку в Берні, вечір, батька біля лампи, книжку, яку він тримав на своїй великій долоні — ніжно, як новонародженого; згадав голос його, а з усіх батьківських фраз, що й досі звучали в ньому, — особливо трагічні: «Отче святий, — говорили незадоволені Годуновим патріархові Іову, — чому мовчиш ти, бачачи все це?» Але чим могла закінчитися сутичка патріарха з царем? І патріарх мовчав: «Бачачи сім'я лукавства, що сіялись у винограді Христовому, діяч знеміг і, лише до Господа Бога єдиного звертаючись, ниву ту недобру поливав сльозами…»