— Відповім… У нас є час. Про всяк випадок запам'ятайте адресу… Це Грегорі Спарк, з ВСС, він зараз проживає в Голлівуді, «Твенті сенчурі фокс», чотириста двадцять вісім, Біверліплейс. Це коли ви не зможете знайти мене, але вам треба буде передати мені щось дуже спішне. Запам'ятали?

— Так.

— А що стосується спонукальних причин, які підштовхнули мене на авантюру з прихованими наці… Якісь речі, пов'язані з практикою моєї роботи, я не маю права відкривати вам. Те, в що я вас кличу, — моя особиста справа.

Я роблю її у вільний від служби час. Ви ж радіо слухаєте?

— Люба моя людино, та вам відпущено години. Вас уже взяли на гачок, вас звинувачують у зв'язку з червоними. Але ви не простий обвинувачений, а той, що працює в розвідці державного департаменту і, отже, має доступ до абсолютно секретних матеріалів. А хто в них зацікавлений? Червоні! Всі ці Брехти та Ейслери. Ви розумієте, що живете під гільйотиною?

— Америка — не рейх, докторе.

Штірліц жорстко усміхнувся:

— Тоді навіщо ви цікавитесь можливістю інфільтрації тоталітаризму нацистського типу в пору демократичного суспільства?

— Я опублікую ті матеріали, які хочу одержати з вашою допомогою, докторе… А це, мабуть, досить страшні матеріали… Дещо я вже знаю… Про тих наці, яких змушений був залучити на нашу службу… Я не маю права про це говорити, але мені доведеться сказати про це, якщо справа зайде аж надто далеко і вони занесуть сокиру над шиями Ейслера й Брехта… Ці два німці вчили мене боротися проти Гітлера. вони не просто великі художники, вони солдати одного зі мною батальйону…

— Кому ви скажете про це?

— Людям.

— Зберете мітинг?

— Є газети й радіо.

— Скільки коштує хороша газета, Пол? У вас вистачить грошей, щоб купити газету? Чи заплатити за годину часу на Сі-Бі-Ес? Не будьте ви ідеалістом, справді.

— А ким накажете бути? Матеріалістом, чи що?!

— Назвіть це прагматизмом, не сперечатимуся.

— Прізвище Ейслер вам давно відоме? Про що воно вам говорить?

— Найбільше мені сказала ваша реакція, коли згадало це прізвище лондонське радіо. Я бачив, що з вами творилося, коли ви прочитали телетайп про засідання Комісії по антиамериканській діяльності…

Роумен наполегливо повторив:

— До цього дня ім'я Ейслера було вам знайоме?

— Навіщо ви ставите запитання, відповідь на яке заздалегідь відома?

— І все-таки я хочу почути цю заздалегідь відому мені відповідь.

— Як хочете… Тільки я відповім по-своєму… Я відповім, що реальний фашизм починається з того моменту, коли держава називає ворогами найталановитіших.

Роумен знову скосив очі на Штірліца, задоволено кивнув:

— Я теж про це подумав. А ще я подумав про те, що жінка, яка живе в мене, з'явилася незадовго перед початком справи Ейслера. І через сім місяців після того, як я написав Спарку про те, як люблю Ганса Ейслера і його друга Бертольда Брехта і який я вдячний їм за те, що вони допомагали мені перед тим, як мене закинули в нацистський тил.

— Ганц логіш [53] , — посміхнувся Штірліц. — Цією чудовою фразою в рейху коментували розстріли тих, хто посмів не любити Гітлера… Чи довго ви маєте намір продовжувати вашу особисту справу?

— Доти, поки не закінчу.

— Хочете сказати, що ситуація безвихідна?

— Ну то що ж тоді?

— Тоді треба шукати іншу силу в системі ваших американських сил, якій буде вигідна ваша інформація. Вона має допомогти в користолюбних цілях… Я не знаю — боротьба за президентство, сутичка конкурентів, самі думайте, ви там живете, не я.

— Послухайте, скажіть мені, коли ви стали таким?

— Я був завжди таким.

— Ні, я маю на увазі інше… Ви говорите як людина, що була в опозиції до Гітлера…

— А якщо я був в опозиції до Гітлера?

— Тут, — Роумен поплескав себе по спідній кишені піджака, — в мене є такі документи, за які ви віддали б півжиття. Тому я запитую ще раз: чому вас не повісили?

— Пощастило.

— Хто це може підтвердити?

«Це може підтвердити пастор Шлаг, — подумав Штірліц, — якщо тільки він живий. Але, підтвердивши це, він неминуче скаже, що я працював на росіян…»

Перші тижні після зустрічі на вулиці з полковником Гутієресом (відрекомендувався порученцем Хуана Перона) були сповнені томливого чекання.

Вкотре вже Ріктер згадував розмову з Гутієресом, намагався відновити в пам'яті цілі речення, шукав у них якийсь особливий потаємний смисл, деякі слова перевіряв зі словником — чи правильно зрозумів полковника; як справжній німець, він вивчив граматику, знав усі правила, але часом був зовсім не готовий до того, коли співрозмовник вдавався до жаргону простонароддя, з'їдав закінчення чи вимовляв фразу з типовою іспанською швидкістю, немов випускав чергу з кулемета.