– Отже, сказати, хто й коли ночував у якійсь із нічліжок, неможливо?

– Ні, якщо платиш готівкою. Але якщо залишаєш платіжне доручення, то з твого рахунку перерахують кошти на рахунок туристичної спільноти, вказуючи хатинку й дату ночівлі.

– Уявляю, яка це марудна справа – шукати дані про переказ коштів.

– Та не надто, якщо стане клепки виставити правильні критерії пошуку.

– А її ж не бракує, правда?

– Як бачиш. З рахунку Іски Пеллер двадцятого лютого було знято кошти за два спальних місця у чотирьох хатинках. Між ними – день у дорозі.

– Тобто похід у гори на чотири дні.

– Так. І в найостаннішій, Ховасхютті, вони зупинялися сьомого листопада. Від Ховасхютти до Устаусета півдня ходу.

– Цікаво.

– Найцікавіше в тому, що то за оті два рахунки, з яких зняли гроші за ночівлю у Ховасхютті сьомого листопада. Вгадаєш, чиї?

– Спробую. Навряд чи це Маріт Ульсен або Боргні Стем-Мюре. Гадаю, у Крипосі виявили б, що обидві жертви були нещодавно в одному й тому ж місці і тієї ж самої ночі. Тож один із рахунків, вочевидь, належав зниклій дівчині, як, ти казала, її звати?

– Аделе Ветлесен. Маєш рацію. Вона заплатила за двох, але я не в змозі, звісно, знайти, з ким вона була.

– А інший рахунок?

– Не надто цікаво. Зі Ставангера.

Поза тим, Харрі, взявши ручку, занотував ім’я та адресу людини, якій належав рахунок, а також адресу Іски Пеллер у Сіднеї.

– Бачу, пошуковець тобі припав до смаку, – зазначив він.

– Еге ж, – зізналася вона. – Наче політ на старому бомбардувальнику. Трохи заіржавілий, заводиться повільно, але якщо вже здійнявся у небо… Святий Боже! То як тобі доробок?

Харрі на мить замислився.

– Ти спромоглася дізнатися, – сказав він, – що зникла безвісти жінка й та, яка, вочевидь, не мала стосунку до справи, були одночасно в однім місці. Нічого надзвичайного. Але ти виявила, що разом з ними була одна з жертв – Шарлотта Лолле. Що дві останні – Боргні Стем-Мюре та Маріт Ульсен – перебували дуже близько до Устаусета. Отже…

– Отже?…

– Мої вітання. Ти виконала свою частину угоди. Стосовно моєї…

– Не розганяйся й зітри глузливу посмішку з обличчя, я ж тебе знаю. Я зовсім не те мала на увазі, я ж не сповна розуму, хіба ти ще не второпав?

У слухавці почулися гудки.

Вона їхала в автобусі сама. Стіне притулилася чолом до скла, але не з метою милуватися власним відображенням. Вона не зводила очей з порожньої чорної як ніч зупинки. Вона сподівалася, що у автобус зайде хтось іще. Сподівалась, що більше ніхто не зайде.

Тоді він сидів біля вікна в Краббе, перед ним стояло пиво, й він дивився на неї не ворушачись. Плетена шапочка, біляве волосся й навіжені сині очі. Його очі глузували з неї, щипали її, благали, кричали її ім’я. Врешті, вона сказала Матильді, що хоче додому. Але Матильда щойно розбалакалась з якимось американським нафтовиком і хотіла лишитись. Тому Стіне, схопивши пальто, добігла до автостанції й сіла в автобус до Воланна.

Вона дивилася на червоні цифри на табло над головою водія. Сподівалася, що за мить двері зачиняться й вони поїдуть. Лишилася хвилина.

– Слухай-но, Стіне, – мовив він, – як на мене, ти уникаєш мого товариства.

– Ой, привіт, Еліасе, – сказала вона, не відводячи погляду від асфальту, що змокав під дощем. Навіщо вона залізла так далеко в глиб автобуса, так далеко від водія?

– Слухай-но, тобі не варто отак самотній гуляти ночами.

– Невже? – пробурмотіла вона, сподіваючись, що з’явиться хоча б хтось.

– Хіба ти газет не читаєш? Про тих двох дівчат в Осло. Та ще й ця, як її там, депутатка з парламенту. Як її звали?

– Гадки не маю, – відповіла Стіне, відчуваючи, як шалено калатає серце.

– Маріт Ульсен, – мовив він. – З Робітничої партії. А двох інших звали Боргні та Шарлотта. Певна, що не пригадуєш цих імен, Стіне?

– Я не читаю газет, – відповіла на те Стіне. Але ж має зайти хоч хто-небудь!

– Усі троє були чудові дівчата, – додав він.

– Отже, ти чудово з ними знався, – мовила Стіне, враз пожалкувавши про глузливий тон у голосі. Це через страх.

– Певна річ, не надто добре, – зізнався Еліас. – Але перше враження було гарне. Знаєш, я з тих, для кого багато важить перше враження.

Вона пильно дивилася на руку, яку він обережно поклав їй на коліно.

– Слухай, – сказала вона і зрозуміла, що навіть одне це слово лунає як благання.

– Що, Стіне?

Вона подивилася на нього. Він мав відкрите, як у дитини, обличчя, очі світилися щирою цікавістю. Їй захотілося загорлати, зірватися з місця, але раптом вона почула чийсь голос. Хтось звернувся до водія. Пасажир. Дорослий чоловік. Він пройшов далі, у глиб автобуса. Стіне намагалася впіймати його погляд, щоб він зрозумів її, але його очі ховалися за крисами капелюха, а сам він зосереджено намагався засунути дрібняки й квиток у гаманець. Вона полегшено зітхнула, коли пасажир сів просто за ними.