Мороз же довго над цим не зупиняється. Другий ранок обіцяє бути соняшним. Валуни туманів поволі повзуть уздовж Ухти, тайга стоїть, мов мокра вівця, і повільно парує. Валки постатей глиняної барви понуро купками снують до місця праці. Перед сходами Морозового будинку стоїть під газом танк. Точно о шостій Мороз виходить із своїм вовкодавом, сідає в танк, і той з грюкотом рушає.

Мороз тепер зайнятий Кожвою на Печорі і Воркутою на Усі. У Кожві закладають нову корабельню, на Воркуті пробивають нові вугільні шахти. Виникла гостра криза водного транспорту. Корабельчики і баржі, що обслуговували цей край, з загальним тоннажем яких небудь двадцяти тисяч тонн, здаються тепер дитячими забавками. Потрібні нові корабельні. Мороз застав на Ухті одну таку, що давала продукцію в пару тисяч тонн річно, але це тепер смішно мало і розбудувати її, як слід, неможливо. Тут забракло потрібного матеріялу. Трохи кращі вигляди передбачаються на Кожві, послали туди вісімсот робітників і тонни необхідного матеріялу. Вимагали темпів, оголосили соцзмагання, скоро появилися нові баржі, але та перша продукція загальну кризу ще збільшила. Всі ті нові скорозбудовані судна по двох тижнях сіли на дно, але разом із своїми вантажами. Треба спішно заткнути прорив. На Кожві знайдено бурелам, почали хворобливо заготовляти якісний матеріял. Щоб робота йшла успішніше, в'язні дістали повну свободу руху. Табір на Кожві нагадує свобідне поселення. Від його виробництва залежить, чи ті двісті тисяч тонн вугілля, що їх за пляном має видобути Воркута, будуть доставлені для північної фльоти.

Продукція росла, а з нею і міць Мороза. Кількість його робочої сили піднеслась протягом літа до сорока тисяч душ. Вплив його сягав далеко за межі його володінь. Важливіші господарські наради в Москві не відбувались без його присутности. Він перестав навіть зватись Морозом, а обернувся лише в Івана Григоровича. «Іван Григорович сказав». «Так думає Іван Григорович». «Іван Григорович пропонує». «Іван Григорович вимагає». Його опінію дуже цінили в самому Кремлі.

Людмила, що її почали звати Морозовою, осілась тривало на господарстві Мороза, була так само, як і він, безнастанно в русі. Часами вони рідко бачаться. То вона виїхала, то його нема. Вона дуже діяльна, рухлива, ініціятивна. Мороз не втручався до її справ, як і вона до його, кожне з них мало свою сферу діяльности. З ініціативи Людмили, дім Мороза почав наповнятися різними гостями. Між ними траплялися урки, що крали туалетне приладдя, худі поети, що влаштовували сюрреалістичні вечори, таємничі «троцкісти», вчені мужі всіх галузей, колишні князі і графи. З Москви на адресу Мороза приходили цілі скрині книг, журналів, газет. Відбувались дискусії, зібрання. Сам Мороз майже не бував на таких дискусіях. По-перше, не мав часу, подруге, цього не дозволяв йому його престиж. Була ще й третя для цього причина, про яку одначе промовчувалось.

Однієї суботи в кінці літа Мороз прилетів з Воркути, був втомлений і голодний, просто з машини зайшов до Людмили і застав у неї людоподібне єство, що зовсім погрузло в фотелі. Сива борідка, коротке, округле тіло, невиразне лахміття.

— А, Мороз! — зраділа Людмила. — Знайомся. Це професор Круглов. — Мороз подивився на професора згори, професор підняв свої маленькі, зарослі очі.

— Драстуйте, професор! Як поживаєте?

— Кепсько, гражданин начальник.

— Де працюєте?

— На псярні, на псярні…

— Легка робота. Скільки маєте?

— Навіки-віков, — каже Круглов. — По гроб жизні. Знаєте, що вони зо мною робили? Вони мені в рот паскудили. В рот. То ж це, кажу, рот. А вони мені — не рот, а клозет.

— Печально, — буркнув Мороз. Круглов говорив спокійно далі: — То ж я їм ґенерацію виховав. Разом з Леніном ми випрацьовували тези нової економічної політики. Я організував Інститут Маркса-Леніна, я дав напрямні. Він тепер все те присвоїв, а нас викинув.

Мороз був голодний, хотів було відійти до їдальні, але затримався. Тема зацікавила його.

— І за що ж вас конкретно?

— За Троцького! — високим тоном і обурено викрикнув той. — Уявіть! За мого найбільшого особистого ворога. Це ж я був рішуче проти прийняття Троцького до складу Політбюра. Так, так! Маю. Маю таку брошуру — «Шляхи революції» — стара байка, ще за Леніна, а я візьми та зацитуй з Троцького, що революція, мовляв, не може обмежитись нашими границями… Відома, зрештою, свого часу фраза, ніхто її не заперечував, я і сам сто разів міг таке сказати, але зацитував просто за шабльоном, бо мода така була на цитати, а він же, як не як, нарком оборони, перший по Леніну і взагалі перша скрипка нашого концерту. І от за ту фразу, як бачите… І що головне: вони самі і до цього часу не зреклися тих засад революції. Революція того вимагає. І дарма вони носяться з тими темними окулярами, які нікого не обдурять…

— О, це не зовсім так, — зробив нагло вставку Мороз.

— Може, може… Не перечу, — поспішив Круглов. — Я і сам, як то кажуть, мов банний лист, прилип до того діла і щойно аж тут відкрились мої зіниці. Але звідки, кажу, я міг знати всю ту музику? Ми ж були рожеві семінаристи. Нам сказали, що наш режим тиранський. Що Бога нема. Що треба робити революцію. Будувати нове життя. І я почувся, вибачте, на плянеті, мов би направду перший з перших, що відкрив тисячу Америк. І не можу сказати, що був я справді повним дурнем. Я дещо направду знав, і читав, і думав, і сам писав, і інших вчив, але знаєте, знаєте… Як це мудро сказати? Я аж тепер, тут, на тій псярні… Я зрозумів, що «я знаю те, що нічого не знаю». Так. Наш царський режим був паскудний. Але ще паскудніший цей наш. І не так режим: паскудні ми самі. Люди. Не хочемо, не вміємо, не можемо… Істина, гірка-прегірка і огненне питання, що нас пече вічно, як саме цю істину змінити і чи можна її змінити, чи наша природа на таке дозволить, чи може нам суджено в такому великому просторі так тісно і глупо жити. Я йшов, бувало, на барикади «за народ». Де я той народ бачив? З вікна будинку сільського батюшки? На вулиці? Так. Я був і на Сибірі. Але що то було. Грашки. Романтика. Дівчатка з букетами фіялок. Рожеві надушені записочки. Від початку до кінця дитяча інтеліґентська гра, геть включно до ореолів на головах нових мучеників і лаврів нових героїв. Народ пізнав я щойно тут! Тут! Ось так учора сиджу за діжкою з висівками по вечері і чую:

— Що ж ламаєшся? Не збуде!

— Ах, боюсь… Застукають!

— Зо мною? Дурна. Учора лиш ротному з деревні літр спиртяги привіз. Вивезе!

— Та ти не квапся!

— Що ж не квапся? Змерзла? Тіло, диви, як у жаби. Скидай штани та грійся, поки місце прилажу…

А сьогодні, диви, Дужий з дижурним вохрівцем тягнуть Мишку з Віркою до арештантської «на п'ять діб з виходом на роботу за нелегальне сожитіє». А Брамана, молодшого конюха, що доніс по приказу з теплого місця на лісорубню, мовляв, за співучасть. А Вірка хлипає. А Машка Свиридова, попередня коханка Мишкова, репетує: я їй, стерві, ті її безсоромні дивильця вишкрябаю!

А цими днями, знов, сидимо за сарайчиком на березі Ухти і чистимо картоплю.

— Що ж, Льолька, — говорить Катька, — твій то хахаль не влаштовує тебе в контору? Ти ж, либонь, з партійних і грамотна.

— Мені і тут гаразд, — відгризається Льолька.

— У конторі краще харчують.

— Я не голодна.

— Бачимо, бачимо. Ти лиш тепер за панчохи та за суконочки. Чим то розплачується з тобою той твій Козявкин? А та ногу задерла і викрикнула: на от подивись. Новенькі? Голубенькі? Не заздрісно? Не для тебе часом ці штанятка були приготовлені? — Катерина поволі встає, обтирає об мішок руку і каже: ану, ану! Покажи ще разок! Не розглянула. Дурепа Льолька підносить ногу, а та тиць їй в лице пальцями. Ой, моє око! Катерині два роки прибавили, а Льолька хвалиться: хоч і одно око маю, а такого красивого на весь Ухт-Печорськ не знайдеш. Та Козявкина ось на радієвий промисел перевели, а Льолька позбавилась «блата» і пішла з рук до рук по конвеєру за начальством…