А Мороз? Був до краю збентежений. Каявся, що почав ту мову, довго думав тієї ночі… Відчував, що з цього може щось недобре вийти.

По відході Бича настрій в санаторії раптово впав ще нижче, нижче нуля… Було холодно і напружено, не помагали ні сонце, ні весна. Вивітрений виховник зник, і його пару днів не було, але режим від того не порушився, перековка йшла своєю чергою, генеральна лінія все виразніше і виразніше вияснювалась. Дійшли і до соцзмагання. Ось на вечірньому зібранні почали пляни плянувати та теми обговорювати. І виявилось, що кожний вже щось плянує, щось пише. Ось один письменник роман «Гнів шахти номер п'ять» запляновує. В ньому життя-буття щасливого соціялістичного шахтяра, його труд чесний прославить, його виконання і перевиконання норми звеличає. Інший знову розповість про колгосп, про його щастя, радість і назве свій твір «Пісня ранків». Ще інший пише поему про вождя любимого і дасть їй назву «Сонцю прекрасному», бо як світ-світом не було ще такого життя на землі, як тепер під мудрим керівництвом геніяльного батька народів. А Андрій Мороз після всього голосом певним і рішучим заявив, що ще ніколи не було такого буйного розвитку літератури, як тепер, і все це треба завдячувати великій партії і її мудрому вождеві.

І весь час говорилося про «новий зміст», «новий стиль», «новий напрямок». Бичувалось, мов би те «новий» чарівний фокус-покус, що все на землі змінить до непізнання. А при тому на всіх обличчях повага до трагізму глибока, ніби прірва, що в ній ні кінця, ні краю. Їх вибрано! Месники! За кривди віків! Не око за око, а за око всі очі… І зуби… І язик!

А разом всі вони трагічно безрадні… Мов білі мишки, що їм уприскують токсини…

Відсвяткували пишно перше травня, ходили гуртом до радгоспу, наговорилися по черзі промов, наплескалися, накричалися і поїхали.

Андрій відвідав Лоханських.

Наперед повідомив про це Ольгу, а та одразу відповіла, що «у нас тепер дуже душно», що «квапитися не слід». Дала навіть знати, що коли б задержався там десь довше. А в Лоханських наробив гамору. Дім їх серед цього загального настрою — оаза щастя і добробуту. Мар'яна навіть посвіжішала й помолоділа. Марія Олександрівна і доктор, хоч поважно заторкнені лапою часу, гідно несуть своє приречення до кінця без нарікань і докорів. Наталія Петрівна Левицька постаріла, її обличчя остаточно позбавилось краси молодости, але ніщо не було в силі позбавити її гідности. Один Афіноген Васильович не може більше брати участи в радощах цієї оази. Ще минулого року, доживши до сімдесяти п'яти років, він скромно і тихо відійшов у вічність. Відходячи він казав:

— Знав історію й географію землі, тепер піду пізнавати історію і географію неба. Можливо там знайду більше справедливости, ніж тут. — Вірочка, що їй пішов ось дев'ятий рік, була його останньою ученицею. — Я, — казав він, — учив усіх Морозів, але цій останній хотілось дати не лише знання, але й душу…

Вірочка росте, формується, «вилитий дядько Андрій», соромиться, співає. Коли прибув Андрій, вона несподівано прибігла з двору чимсь дуже стурбована. Мар'яна кинулась до неї.

— Дитино! Де ти стільки барилася? — Вірочка вся тремтить і мовчить, але за неї відповіла Марія Олександрівна.

— Та ж післали її до кооперативи, — каже вона до Андрія. — Це тут два кроки. Ми ж пайок лікарський дістаємо… Нюрка Суханова, її приятелька, навинулась і обидві пішли. Дала ще їм кошичок та рушничок — тепер же годі відкрито хліб нести… Пішли, я чекаю, а їх нема та й нема… Дай, думаю, вийду та побачу, де там вони баряться. Вийшла: мати Божа! Голодний! Напав на моїх дівчат, вирвав хліб і так з рушничком і пакує до рота. Дівчата бігають довкола нього, кричать, виривають рушничка, а він лише крутиться, та янчить, та пакує хліб, а слина йому, як у коня, валить з рота. Підбігла я та ледве вирвала рушничок… Хліб весь з'їв і хто зна, що з ним тепер станеться. Напевно не видержить стільки того нараз…

— Казав же тобі: не пускай саму дитину! — озвався доктор. — Он з Решіток один оповів: затягнули дівчинку десь там в очерети, а ранком самі кісточки знайшли. Дивись мені, Вірочко, і не ходи сама.

— Хіба я ходжу, — борониться Вірочка.

— Але ми тут про таке говоримо, а у нас же гість дорогий! — загуторила Марія Олександрівна. — Андрійку? Як там? Що Ольга? Стільки часу був тут, а до нас не заглянув.

— Не було як, Маріє Олександрівно. А Ольга гаразд, — каже Андрій.

— Що ти таке питаєш? — обурюється доктор.

— А що ж я хіба питаю? Питаю, чому не зайшов ні разу до нас. Що він дитина мала чи що, що не сміє сам одного вечора відвідати своїх батьків?

Андрій на це не дав відповіді, лише посміхнувся. Марія Олександрівна метнулась до кухні, Мар'яна пішла за нею, Андрій з доктором лишилися самі, розмовляли про літературу, про літературну критику. Доктор пригадав собі свою одну зустріч з Горьким.

— Мав, — каже, — таку гриву, як кінь! О, то сила! Його твори весь світ читає, а тепер, кажуть, у княжому палаці живе.

Тема починає бути небезпечною, і вони обидва дуже швидко її міняють. У Лоханських усе змінилося, Андрій це одразу зауважив, але не дивується. Здивувався лише, коли зайшов до їдальні. Солоне масло, оленяча шинка, суха риба, справжній хліб, цукор.

— Бог так дав, — казала Марія Олександрівна, хоча її ніхто не питав. — Обідили того нашого Івана круто, але якби не він — згинули б і ми. Чи ти, Андрію, не можеш нам сказати, звідки воно таке на нас прийшло? Ти ж, кажуть, усе знаєш! — Андрій лише посміхнувся, але відповів доктор: