Шрифт:
— Свят, свят! Мара! — Ходив по залях, бібліотеці, ванній. — Братіку, братіку! Це тобі не мине даром! Не такі наші боги! — А Іван налив склянку, якої і на хуторі не бувало.
— Ану, для розвіяння твоїх страхів! — і для прикладу вилив усе це в широкий свій рот. Петро прицінювавсь, похитував носом, але ризикнув також.
— Ееех! — крякнув з чуттям. — Бачу, бачу! І твій портрет у вожді проситься.
— Цар! — регоче Іван.
— Чого доброго, Іване, і мене ще раз у більшовизм навернеш, — прохрипів Сопрон.
— Застара шкура. Не вивернеться більше, — відповів Іван, і всі регочуть.
Благо — Іван тепер має більше часу, ніж влітку, роботи зупинилися, пункти засипались. І все це, звісно, на руку братам. Чужі, до речі, роз'їхалися, залишились свої…
Вечір. В бібліотеці жаріє залізна піч, реве радіо, весь ґранітовий стіл заставлений пляшками.
— Так, братця, за Андрія! — підносить чару Іван.
— За Андрііія! — крикнули всі, а очі Людмили заіскрилися, ніби в тигриці. Іван знов підносить чару:
— А тепер за Гаву!
Враз велика мовчанка западає, Сопрон б'є кулаком по ґраніті.
— Ех, прокляті! — І тоді Петро, що розуміє цю мову, втручається:
— Вихили, братця! — і випив. А далі каже: — А тепер, «Ой, що ж бо то та й за ворон», затягай!
— Без Андрія не піде, — каже Іван, але Петро вже заводить музику, а решта мусить за ним. Пісня виходить коряво, але виходить. За вікнами реве буря, стогне тайга, земля то вгинається, то підноситься, як морська хвиля. А Петро знов говорить:
— Слухай, братця, поезію:
Із смердячої стайні, На соковиті паші Женемо тупих биків… В'їдливими батогами По товстошкірих хребтах! Нехай проторюють Дурними ногами Намічений нами шлях…Петро все це вимовив школярським мотивом. Бурний регіт завалив його слова.
— Браво, Петре! Братця! Петро ожив! За Петра! Урааа! — всі кричали ура.
— А тепер погойдати! — крикнув Іван.
— Під стелю його! — вихопився Сопрон.
Всі зриваються, і товстий Петро летить кілька разів у простір. Наталка допомагає братам, Людмила до сліз регоче. А Сопрон заздрить славі Петра, і враз і його зірвало.
— Ану, братця, послухай:
Сжіґаємий пламєнной страстю — Мєчтатєль, тварєц і тіран, Іґрая безбрєжною властю Царіл на Русі Іван. Он крєпкім слілся поцелуєм С тобой, пролівающей кров… Табой он бил п'яно волнуєм, Поґасал й зажіґался вновь. Он смєртних покоя нє вєдал, Знал сладость і прєлєсті мук І жертвам тєрзаємим кідал Атрєзи їх собствених рук, Чтоб мьортвих трєвожіть — сінодік, Кровавая память вєла, Стрємя єво вєчно к свабоде, I в рабствє вєчно дєржа. А просто: он бил нєврастєнік! Одін із душевно бальних! В бєзпутной ґлуші дєрєвєнєк, Таітся немало такіх.— Ах, ти, чорт! — крикнув Іван. — Це ти про кого?
— Був колись Іван Грозний! А ти всього навсього Мороз, — відповів Сопрон.
— О, ні! І ми мали свого Івана, — каже Петро.
— Той, що з Петром мірявся? — каже Сопрон.
— Залий його, Іване, він горить! — кричить Петро.
— Він лиш тліє, хай диявол розгоряється, — реве Іван. Всі знов регочуть.
— Ризика боїшся? Не герой з тебе, брате Морозе!
— Відколи це Морози про таку банальність, як геройство, заговорили? Героєм може кожний урка бути, а от родись малоросом і стань героєм!
— Гніть, гніть, братця! — кричить Сопрон. — Гніть її матушку і сідайте на карк. Має ж право наша відьма проїхатись на тій шкурі. Не кажу тут про око людське, а з душі, думка моя згустком крови в мозку застряла — проклинаю і корюсь, але так корюсь, що пекло з того регоче — ха-ха-ха!
— Ех, ти! А ось моя кобила десять років самих вождів вивозить, недавно трапилось — намалював його, заплющивши очі, двадцять п'ятий раз малював, мазав квачем, і знаєш, що дістав: орден! Ха-ха-ха! — За ним пішов Сопрон, за Сопроном Іван.
— Браво, браво, Морози! — гукає Людмила.
— Це все Петро! — кричить Іван.
— Це він! Це він! — підхоплює Сопрон.
— Це він! — вирвалось у Наталки.
— Ну, що ж ви вчепилися до найхудішої свині, — жалісно пищить Петро. — Шкода, що Андрія нема, той би вам сказав!
— «Ой, не кажіте ви про нього», — заспівав хрипло Іван, а Людмила підхопила: «Ой, говоріте лиш о нім».
Іван підійшов щільно до Людмили, обняв її за стан, підняв чарку і каже:
— Ну, так хіба за нього?