Андрій голиться, жує бутерброди, обдумує чергову сцену драми, після розкидає постіль, сердиться за зневагу його книг, між якими знайшлася і його «сталь», натягає шинелю, вмощується біля плити, перечитує написане… В ухах ще звучать слова генерального секретаря з вчорашнього засідання: «Що це мені за література, що орудує тими старими буржуазними, слинявими засобами, тим старим типажем? Вирватись, вирватись з минулого! Дайош нову людину, новий побут, новий стиль — наш, радянський! Героїку! Щастя! Радощі! Партія, вожді, соцзмагання, колективізація, ліквідація кулака — ось теми дня! Партія наділяє вас, товариші, окремим довір'ям, і його треба виправдати. І тут не вистачить дерев'яних фігур, ходульних фраз, паперових почувань. Увійти в дійсність, злитись з нею, показати правду лицем, виявити наші досягнення… І горе тим, що в цей час будуть пробувати з нами лукавити! Попереджаю! Ніяка езоповщина тут не поможе! Караюча рука пролетаріяту тяжка… Але вона така ж щедра за справжній труд і справжніх друзів! Отже, вибір, товариші, за вами!»

— Зрозуміло? — питав Мороза Бич, коли вони о першій ночі верталися з кондитерської «Пока», куди вони на хвилинку заскочили після засідання.

Бич нічого не пояснював, Мороз нічого не питав, от ішли, говорили про стилі, романтику і що це буде з тим пролетарським реалізмом, що про нього починають в пресі поговорювати, проходили побіля армянського склепика «Ананас», звідки крізь сітку сніжинок, неслось «не патаму, что с нєю мнє свєтло, а патаму, что с нєю мнє нє надо свєта», і лише прощаючись, Бич не видержав:

— Так. Вибір за нами!

Андрія трохи бентежить настрій Бича, він не може, мабуть, маскуватися, він дуже щирий, дуже ясний, дуже прозорий. Андрієві так і хотілось йому сказати: невже ти все це береш поважно? Невже ти віриш, що ти верблюд? Але не міг сказати, не знайшов потрібних слів, а до всього Андрій не хотів взагалі ніякої дискусії. Пізно щось тут розважати. Взагалі! Раз назавжди!

До мешкання стукають, Андрій відчиняє, входить робітник у заляпаній будьоновці з відерцем.

— Буду малювати двері — каже робітник.

— А! Двері! Гаразд! Не знаєте, коли дадуть світло? — радісно говорить Андрій.

— Не можу сказати. Світло не в нашій компетенції.

— А що це за фарбу маєте? Краще б білу.

— Не моє діло, — каже робітник і починає возити квачем по дверях.

Андрій лишає робітника, йде до своєї роботи. Пише. Пише довго і вперто, мерзнуть руки, зривається, бігає, шукає реплік.

— Це ти зловісна! — викрикує сам до себе.

— Діду! Мусите! — хапає перо і швидко пише.

Входить робітник.

— Може мене кликали? — питає.

— Ні, не вас, не вас! — швидко відповідає Андрій. — Робіть там своє! — Робітник зникає, Андрій пише далі.

По обіді, мов фурія, вривається Ольга. І не сама. За нею двоє дебелих козарлюг щось тяжке тягнуть. Одно, друге, третє. Кімнати заповнюються. Канапа, столи, ліжко, шафа одна, шафа друга. Тягають і тягають, Ольга командує, Андрій і собі заметушився. Усім з чола ллється піт. І коли внесли останню річ, Андрій побачив, що тут навіть про дрова не забуто.

— І що це сталося? — здивовано викрикує Андрій.

— Нічого не сталося, — каже Ольга розпалюючи в плиті. — Бігала, бігала, шукала, шукала, а далі думаю: чим чорт не шутить! Хай буде, що буде, і пішла до ЦК.

— До ЦК? Ти збожеволіла? Без запрошення? — викрикує Андрій.

— Ні, до мене прийшли і чемно попросили: громадянко Морозова! Чи не зволили б ви ласкаво потрудитися до нас — ха-ха-ха! Довго б ти чекав на таке. Ні! Я увірвалась до будинку, мене переймають. Вам куди? Я, кажу, Морозова, потребую генерального секретаря. — Генеральний секретар зайнятий, сьогодні не прийомний день, маєте запрошення? Зайнятий не зайнятий, а я мушу його бачити. Вартовий за телефон, а я на сходи — біжу, варта за мною — стой, стой! А я зупинилась перед дверима секретаріяту і кажу: кричать на мене не можна, розумієте? Не приказано! Не можна! Назад! А ви, кажу, запитайте краще Станіслава Вікентьєвича! А ось і моясна! — Громадянко! Ви забуваєтесь! Ми вас арештуємо! — Арештуйте! Прошу! Я буду кричать! Так, я буду кричать, я підніму крик і побачимо, хто з нас буде арештований! Прошу покликати Станіслава Вікентьєвича! Я вимагаю!

Мене на хвилину лишили, зо мною лишився вартовий, я була, знаєш, рішена: або, або! Куди не зайду — нема, не можна, ідіть туди, пишіть те, від рання нічого не їла і думаю: хай пропадає — було не було! І враз двері відчиняються, і виходить його величність Косіор, просить чемно зайти до його кабінету, у нього там якась, видно, груба риба, а я з копита: Станіславе Вікентьєвичу! Ви навантажили мого чоловіка спішними обов'язками, а чи знаєте ви, що нас вкинули до мокрого мешкання, світла нема, огрівання нема, дров нема, стола нема, стільця нема, ліжка нема, я два дні бігаю по місті, вибігала ноги і дістала чотири патефонні пластинки. Я не нарікаю. Я розумію. Я вдоволена. Але ж дозвольте: мій чоловік мусить виконати завдання партії і то терміново! Виспівала, виспівала, той все слухає, а далі як почне на всі боки телефонувати, та гримати, та бити об стіл кулаком і дивись: навіть килим маєш! Справжній перський! До вечора буде світло, а на днях пустять огрівання! Тобі лишається одно: поцілуй свою Ольгу і скажи спасибі!

При тому Ольга чистить картоплю, січе м'ясо, під плитою тріщить огонь, по хаті йде тепло… Андрій скинув пальто, Ольга глянула на нього.

— А ти не бійся! Я там сказала: чоловік мій тут не при чому! Це я сама зробила! А Косіор ще й похвалив: ви, Морозова, молодець! От таку б і мені жінку! Ще мушу і до тебе взятися! Виглядаєш, ніби п'ять років у таборі полонених просидів, — казала резонно.

— Ніби вперше мене побачила, — каже Андрій.

— А так, ніби вперше — ха-ха-ха! Ех, ти, ти! Савєцкій пісатєль!