— Сибіііром! Сибіііром лякаєш… Щоб тебе сибіряло і не вмовкало та повздовж, та впоперек, виродку ти Люциперовий.

Кров стигне в жилах, як казали люди.

Того самого дня, коли гостив у Івана Мишко, несподівано під будинок під'їхала велика, нова, чорна машина, і з неї висів міцний мужчина в уніформі ҐПУ з двома ромбами. Переляк був великий. Все в домі завмерло. Напевно знов щось з Іваном. Мар'яна бліда, як папір, увійшла до Івана і кивнула, щоб вийшов. Іван вийшов. В коридорі стояв гість, якого Іван пізнав одразу. Лівий його рукав був порожній: Привітався. Іван попросив гостя до своєї кімнати, був страшенно здивований візитою, це ж Петров, слідчий особливого призначення. І поки вони там говорили, ніхто в домі не міг ворушитися.

— Я до вас, — заговорив з місця. — Діло маю, роботу пропоную, Іван Григорович. — Іван ще не знає, що казати, що це за така робота, вичікує, що прийде далі. — Тут у нас радгосп прекрасний під рукою, — говорить Петров. — Саме те, чого ви так домагалися. Шукаємо керівника. Согласні з нами?

— Розуміється, согласний, — відразу говорить Іван.

— Дві з половиною тисячі гектарів — Балашовщина. Не хотіли б під'їхати — оглянути?

— Розуміється, хотів би, — каже Іван, хоча десь там всередині щось дрогнуло. А що як не вернемось? Петров, здається, вгадав його сумнів.

— Не бійтесь, не бійтесь… Усе буде в порядку. Тут у нас до вас діло і діло поважне. Заложили тут радгосп, та він все валиться, двох директорів загнали… Одного знайшли в рові забитим, а другого самі в Сибір заперли. Але діло не страшне — треба лиш рук докласти, і це все.

— Згода.

Всі в домі зідхнули з полегшею.

— Верну вам його цілим і невредимим, — заявив на прощання Петров. — І то сьогодні.

Їхали автом через Межиріч, через Березняче, зупинились у Мошнах — містечко над річкою Ольшанкою, з краєвидом на багна, на село Лозове. Там був замок Балашова, тепер півруїна між кущами, що колись були парком з вежею на Дніпро. Хочуть з цього притулок для бездомних зробити — намір гарний, лише чи вистане засобів.

І прекрасний мішаний ліс, і поле-чорнозем, і кілька з ребрастими стріхами будинків, і кілька шкап півживих, і пара недійних корів, і пара поламаних тракторів.

— Ну, що ж ви на це, Іване Григоровичу? — питає Петров.

— Що ж тут я? Звісно! Стільки поля гуляє і це все, — каже Іван.

— А ви от візьміться за нього.

— Звісно, можна б… Та не цим штибом…

— Ваше діло.

— Моє то моє, а от чи там у вас також так думають?

— А ви й не питайте, а робіть!

— Що ж не питати? Там же все знають краще.

— Краще. Ясно! — промовив Петров і несподівано додав: — Для ідіотів завжди так.

Іван вилупив очі.

— Що ж тут ховати, — каже Петров. А далі почав таке, що Іванові очі рогом полізли. Йшли полем, назустріч вітер… — Що ж тут таїти… Йдемо назустріч голодові циклічно-континентального розміру, всім це ясно, у людей би били на сполох, а у нас вчаділи і мовчать, мов сови. І інакше не може бути. Діти містечкових продавців оселедців, вироджених попів, здохлих поміщиків взялися перероджувати світ! Геніяльно! У нас звикли всяку гниль і дур величати… — кидав Петров зло і різко. — Мудрий, скажете мені, Іване Григоровичу… І правильно! Признаюсь і каюсь! Нічого не шкодую так, як того дня, коли я вперше попав до зграї тих дегенератів… Але пропало!

Іван швидко, гостро, якось болісно глянув на Петрова, ніби хотів його зупинити. Надто щось нечуване чують його вуха.

— Розумію. Дивуєтесь. Пригадуєте, мабуть, того ідіота за тим дубовим графським столом… Пам'ятаю! Весь той день, як живий пам'ятаю! І не можу ніяк збагнути, як це так, що і розумних дур пойме, коли начитаються стільки нісенітниць. Таких феноменальних, казуїстичних апостолів, як це нам підсунула наша доба, треба пошукати… Тепер, коли це читаєш, рве з тебе люттю, я задихаюсь, коли бачу скрізь ті вічно тиснені золотом томи глупоти, в той час, коли нема на чому написати звичайного листа і, повірте, я б цілував кожний палець тієї руки, що відстрілила мені цю руку. Так. Це ваша сестра зробила. Як захищались вони, ті чесні люди від зграї гіперсволоти, що до них чогось чіплялася!

Іван не знаходив ніяких слів на цю зливу сповіді. Такі слова і з таких уст. І в такий час. І в такому місці… Ні, ні. Йому воно не пройде так задурно. І він, мабуть, вже рішений. Зрештою, вже тоді у в'язниці, він поводив себе зовсім не як слідчий…

— А те, що ви там у нас пережили… Всі ті Рокити… Вибачте за них, як що можете… Зрештою, не те слово. Як тут вибачати? Було б навіть глупо щось тут вибачати… Хочу лишень ось що сказати: те, що ви пережили — ніщо в порівнянні з тим, що переживають вони. Стул? Нісенітниця! Жарт! Вони не стул… Вони не знають дня. Світла для них нема. Люди тьми, ночі, мук, божевільних криків. Підземелля. Кроти!

І от ще що. Пам'ятаєте, може, Софія Андріївна Толстая? Жінка Льва Толстого? Що звала прихильників свого чоловіка «темними»? Як вам це подобається? Толстой і темні! А всілякі ті інші… Разночинці! Базарови! Проповідь! Нігілізм! Бєлінський! «Самоє смрадноє явлєніє руской жізні»… Не повірите! Це казав Федір Михайлович Достоєвський. Так це він. «Бєлінскій і вся ета сволоч!» Це ж його слова. Вам може не віриться, бо Бєлінскій у нас бог. Більшовицький бог. І по заслузі! Але я ніколи не забуду нашого чудового Гоголя. Про того дядю Мітяя і дядю Міняя. То ж геніяльно! Про тих двох руских мужичків, що розводили два вози… Тож це епохально! У двох словах і така ясність. Толстой і дядя Мітяй. Ленін і дядя Міняй. Це може… Скажете… Блюзнірство? Але я клянусь! Я клянусь! Я не чув! Я не знаю більшої правди, як ця!