— Розповідай!

— Час від часу людина зводить очі до свого небесного праджерела, і тоді Бог наче бачить себе, мов у дзеркалі.

Дівчинці аж дух перехопило.

— Небо і море! — вигукнула вона.

— Так, як небо і море.

— Що саме?

— Небо відображається в морі. Так і Бог знаходить своє відображення в людських очах. Бо око — дзеркало душі, а Бог може бачити себе в людській душі, ніби в дзеркалі.

Таке бачення подобалось Сесілії:

— Ти міг би стати священиком, якщо усе це, звичайно, не є святотатством.

Ангел грайливо усміхнувся:

— Ми на небі не надто прискіпуємося до слів. Там завжди було відомо, що Боже творіння — велика загадка, а загадка на те й є загадкою, щоб її відгадувати.

Дівчинка стенула плечима:

— Коли ти промовляєш так урочисто, мене аж морозить. Хоча, можливо, я маю гарячку. Поговорімо ще про відчуття. — Залишилося два. Ти любиш музику і спів?

— Зараз мені найбільше подобаються різдвяні пісні Сіссель Хірхебес. До зустрічі з тобою мені здавалося, ніби вона трохи схожа на ангела. Але тепер я зрозуміла, що її «ангельські кучері» радше вказують на походження від мавп. Дехто каже, що я подібна до неї.

— Справді так.

— Що ти маєш на увазі?

— Схожість.

— Ти і її бачив?

— Важко не помітити.

— Про яке відчуття поговоримо тепер?

Аріель засміявся:

— З тобою весело розмовляти, Сесіліє! Я запитав тебе, чи ти любиш музику, щоб довідатися від тебе, як це — чути? Бо для ангелів на небі така здатність плоті й крові — річ цілком незбагненна.

— Невже це так дивно?

— Хіба не дивина, що птахи чують щебет один одного за багато кілометрів? Крихітні грудочки, наче живі дзвінкі флейти, усе грають і грають без угаву. А хіба не дивно, що усі мої слова досягають тебе?

— І знову, мені здається, ти перебільшуєш різницю між вами та нами. Ти ж також чуєш мої слова.

Аріель голосно зітхнув:

— Якщо ти хоча би ще один раз порівняєш нас тільки для того, аби полегшити собі справу, я піду до іншого пацієнта. Є дуже багато хворих людей, яким тільки й радості залишилося, що відвідини ангела.

Сесілія скоренько продовжила розмову:

— Ти, певно, маєш на увазі, що не чуєш справжніми вухами, такими, як у мене, натомість ми просто обмінюємося думками…

— Щось схоже на те. Вибач мені за отого іншого пацієнта. Не твоя вина, що ти не все розумієш. Ти бачиш усе у дзеркалі, у загадці.

— «У дзеркалі, у загадці…»

— Тепер ти дражнишся, — образився Аріель.

— Я тільки смакую слова!

— Колись земля була пустельною, — розповідав ангел далі. — Тоді у неї з’явилася здатність чути власні звуки. Багато мільйонів років тут гриміло і блискало, море билося об скелі, вулкани з небаченою силою вивергали потоки лави. Але ніхто нічого не чув. І ось одного дня ця велетенська куля почула власні голоси. На це не спромоглися Венера і Марс. Якби ж знову стало надто тихо, слід було би увімкнути запис органного концерту Й. С. Баха. Найбільше мені подобаються великі концерти під відкритим небом. Вони підносять найпрекрасніші звуки цієї планети у піднебесся, не кажучи вже про різні радіоконцерти. Уся земна куля, наче один музичний інструмент. Чумацьким Шляхом навколо палаючого Сонця кружляє собі маленька шарманка-земля.

— А може, тобі варто було б стати поетом, — запропонувала Сесілія. — Правда, стиль у тебе не надто класичний.

— Я б віддав перевагу дослідженню природи, бо не зовсім розумію, що відбувається, коли ви розмовляєте між собою. Як невидимі слова випорскують із рота і шкрябаються вузькими ходами вуха, перш ніж розтанути у драглистій масі мозку.

Саме тієї миті й відбувався процес, який описав ангел. Його слова розтанули у мозку Сесілії і стали її думками. Вона довго лежала мовчки і розмірковувала над почутим, тож Аріель урешті заговорив знову:

— Так само не збагнути мені, як вам вдається сформувати в роті слова. Часом усе відбувається неймовірно швидко. Здається, наче слова виливаються потоком. Може, так відбувається тому, що ви й самі не знаєте до пуття, що кажете, а слова уже вилетіли.

Дівчинка потупила погляд:

— Ми не завжди думаємо про те, що робимо. Коли мені треба бігти до школи, я біжу. Нема часу думати, як я переставляю ноги. Якщо подумаю, обов’язково спіткнуся. Так і в розмові. Деколи ми спотикаємося на словах.

— А ще вам треба без кінця дихати. Це теж відбувається само собою?

— Напевно.

— Страшно. Бо якщо ви хоча б один раз забудете вдихнути, серце перестане битися. Якщо ж серце перестане битися…

— Отакої! — вигукнула Сесілія. — Нема чого нам про це думати.

Він винувато притулив руку до уст:

— Вибач! Ми розмовляли про те, як ви формуєте невидимі слова у роті, перш ніж вони запурхотять від рота до вуха. Це правда, що в усіх людей різні голоси?

Сесілія кивнула: