З цілком поважних причин із суровою обережністю, стриманістю, критичністю варто ставитись до висвітлення перебігу подій у тогочасній пресі. Мова не лише про очевидні фактичні неточності, що потрапили за складних обставин на сторінки газет, але й про ту атмосферу загального сум’яття, буквально шоку, в якій опинилась суспільна думка киян — виступ полуботківців проходив на фоні петроградської кризи, що потрясла країну, а також ганебного провалу наступу російської армії на Південно-Західному фронті, тяжкого відступу з ряду пунктів України. Судячи з усього, домінуючим у настроях репортерів був подвійний переляк, який не дозволяв об’єктивно, безпристрасно подавати, інформацію, що надходила, чи ж то зі значними труднощами добувалась. Уривчастість одержуваних даних, а також їх суперечливість, нашаровуючись, створювали сприятливий ґрунт для фантазій, вигадок: навіть у тих, хто від природи був і не вельми схильний до цього.

Не позбавлена тенденційності і єдина архівна справа з матеріалами комісії Київської військової округи, створеної спеціально для з’ясування обставин липневого виступу полуботківців, (вона зберігається в Центральному державному військово-історичному архіві колишнього СРСР (ЦДВІА), ф. 1759, оп. 4, спр. 1688). Є чимало підстав вважати, що комісію цікавило не стільки з’ясування істини, скільки бажання добути максимум даних, які б скомпрометували солдатів і водночас допомогли б вигородити військові влади, певні політичні сили.

Як не прикро, але й у фондах Центральної Ради (ф. 1115) і Генерального Секретаріату Центральної Ради (ф. 1063) (Центр. держ. архів вищих органів влади і управління України) саме за другу половину червня — початок липня 1917 р. відсутні протоколи засідань. І реконструювати позицію Ради, яка так багато значила в ході подій, доводиться лише за газетними викладами протоколів засідань, скупими згадками про них. Виняток — хіба що протоколи у газеті «Вісті з Української Центральної Ради».

Проте, попри всі складності, спроби розібратися в перебігу липневої кризи в Києві не полишали істориків і певний доробок тут все-таки є. Уже в 20-і роки в хронікальній праці «1917 год на Киевщине» були відтворені окремі факти дій повсталих, передано зміст документів політичних сил щодо полуботківців, зокрема більшовиків152. Обмежені сюжети про липневі події було включено в той період і дещо пізніше також до публікацій про військово-бойову роботу, збройні сили України революційної доби153. Фрагментарні дані, точніше, досить скупі згадки наводились і в деяких матеріалах, що з’являлись на сторінках спеціальних воєнно-історичних збірників, журналів, таких як «За державність. Матеріали до історії війська українського» (Каліш, 1929–1936), «Літопис Червоної Калини» (Львів, 1929–1939), «Табор» (воєнно-літературний журнал. Варшава, 1927–1937). Дні повстання полуботківців постійно відзначалися і в «Календарі Червоної Калини»154. Та, мабуть, найповніша і найзмістовніша інформація була зібрана і систематизована Д. Дорошенком155, хоча треба зауважити, що автор переплутав у багатьох випадках новий і старий стилі, що призвело до зміщення подій, прикрих деформацій у викладі матеріалу. Надзвичайно великий інтерес становить фундаментальна праця П. Мілюкова. Її унікальність полягає в тому, що автору пощастило аналізувати документ, якого більше ніхто з дослідників не тримав у руках — план дій повстанців. Що ж до концепції, то її визначили великодержавницькі, антибільшовицькі погляди автора156.

З часом в зарубіжній історіографії інтерес до питання про полуботківців згас, а у вітчизняній його наважувались порушувати лише окремі дослідники, щоправда, трактуючи залучені до обігу документи, факти здебільшого однобічно, безпосередньо пов’язуючи виступ солдатів, хід повстання з провокаційною діяльністю, дворушництвом Центральної Ради157.

Водночас, в узагальнюючих, підсумкових працях, що вважались як би офіціозними (нариси історії Компартії України, багатотомна історія України, хроніка «Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине» (К., 1977), енциклопедичний довідник «Великий Жовтень і громадянська війна на Україні» (К., 1987), «незручний» епізод з полуботківцями старанно замовчувався.

Об’єктивна потреба в неупередженому дослідженні історії боротьби українського народу за свою державність, за власні збройні сили відразу виявила суттєву прогалину у знаннях про одну з відповідальних і драматичних сторінок цього складного, суперечливого процесу158. Для з’ясування проблеми в цілому дослідники мають відповісти передусім на такі питання:

В якій мірі співвідносяться, перебувають у взаємозв’язку проблеми державотворення, українізації армії з тим, що сталося на вулицях Києва 4–5 липня 1917 р.? Яким виявилось співвідношення стихійного фактора зі свідомими діями політичних сил? Чи змогли вони вплинути на підготовку вибуху, на його приборкання? Чи були причетні до цього більшовики? Яку роль відіграли самостійницькі ідеї, позиція членів Українського військового клубу ім. П. Полуботка, очолюваного М. Міхновським, на розвиток подій? Чи був у повсталих вироблений план дій? Хто його автор? Як він створювався? Якою була реакція на виступ полуботківців Центральної Ради? Якою мірою виявились втягнутими у події вояки Першого українського козачого запасного полку ім. Б. Хмельницького та їх командування? Чи існував прямий, організаційний зв’язок між повстанням у Києві і липневими подіями в Петрограді, чи ж то був лише випадковий збіг у часі? Як вплинув виступ полуботківців, його придушення на подальший перебіг подій у Києві, на політичну ситуацію? Якою, відповідно, може бути, з огляду на всі попередні питання, загальна, підсумкова оцінка солдатського виступу?

Очевидно, слід розглядати виступ полуботківців в контексті тогочасних процесів, зокрема, пошуків розв’язання питання про українську державність і його складової — формування власних збройних сил. Керівники українського національного руху, лідери Центральної Ради після Лютневої революції вважали основною своєю метою досягнення широкої національно-територіальної автономії України у складі демократичної федеративної республіки Росії. Чи не з найбільшою повнотою і водночас лаконічністю ця позиція була акумульована в рішеннях Всеукраїнського Конгресу (6–8 квітня 1917 р.):

«1. Згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу, з’їзд визнає, що тільки національно-територіальна автономія України в стані забезпечити потреби нашого народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі.

2. Автономний устрій України, а також і інших автономних областей Росії, знайде цілковиту гарантію для себе в федеративному устроєві Росії, через що єдиною відповідною формою державного устрою для Росії з’їзд визнає федеративну демократичну республіку, а одним з головніших принципів української автономії — повну гарантію прав національних меншостей, що живуть на Україні»159.

Цей курс Центральна Рада втілила у перших своїх Універсалах, відстоювала у конкретних політичних кроках, у змаганнях з Тимчасовим урядом, шовіністичними партіями, пропагувала в масах. А логічною складовою цього курсу були зусилля щодо розвитку національної свідомості солдатських мас, їх згуртування під національними лозунгами, спроб створення українізованих військових частин. Щодо цього напрямку Центральна Рада, дотримуючись реформаційних засад, виявляла обережність, розраховувала на поступовість, легітимізацію процесу будівництва власних збройних сил. Слід враховувати і те, що в умовах продовження імперіалістичної війни Центральна Рада не вдавалась до форсування подій не стільки з прагнення неодмінно йти в фарватері політики Тимчасового уряду, а й з небажання дестабілізувати обстановку в країні й на фронті, створювати практично невідворотне напруження, а то й викликати репресії. Лідери Центральної Ради сподівалися, що з часом суспільна свідомість буде підготовлена до широкомасштабної українізації армії і тоді центральний уряд, який до того ж зможе вже переконатися у боєздатності перших українських частин і їх позитивному внеску у зміцнення фронту, дасть згоду на реалізацію планів творення військових формувань на національній основі.