Варто нагадати, що саме в ті дні відбулося визнання Фінляндії як незалежної держави. І Ленін дипломатичною мовою давав зрозуміти Центральній Раді, що характер державного утворення в Україні, принаймні для даного моменту — не перешкода для його визнання.

Варто, думається, взяти до уваги і назву документа — «Маніфест». У той період жоден з подібних документів не одержав такого заголовку, і цим як би підкреслювалась особливість, особливий рівень стосунків з Україною, принаймні прозорий натяк на це, на зацікавленість Радянської Росії. Ультимативна ж частина теж одержала дещо пом’якшену форму у назві — «ультимативні вимоги», хоч скорочено одні називали документ «Маніфестом», інші «Ультиматумом».

Звичайно, як і будь-який дипломатичний документ, Маніфест не однозначний, передбачає різні варіанти подальшого розвитку подій і наприкінці містить згадані ультимативні вимоги до Центральної Ради: відмовитися від спроб дезорганізації загального фронту, зобов’язатися не пропускати на Дон козачі частини, сприяти революційним військам у боротьбі з каледінцями, припинити роззброєння радянських військ і червоногвардійських загонів на Україні, повернути відібрану вже у них зброю. У разі неодержання незадовільної відповіді на ці запитання протягом двох діб Рада Народних Комісарів пообіцяла вважати Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і в Україні334. Весь же зміст документа — це тонко продуманий політико-дипломатичний демарш, основна мета якого — домогтися від Української Ради зайняття позиції, лояльної, не ворожої до РНК. Міркувати саме так дозволяє і логіка наступних подій.

Як відомо, рішеннями І Всеукраїнського з’їзду Рад Україна була оголошена Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. На її території поширювалися всі декрети і розпорядження Радянського уряду Росії. Одночасно постанови і розпорядження Центральної Ради визнавалися недійсними, як спрямовані проти народних інтересів. З’їзд ухвалив рішення про встановлення між Радянською Україною і Радянською Росією тісного братерського зв’язку, а в резолюції «Про самовизначення України» визнав Українську Радянську республіку федеративною частиною Російської республіки.

У написаних у дні роботи І Всеукраїнського з’їзду Рад «Тезах про Установчі збори» В. І. Ленін заявив: «Останні події на Україні (почасти також у Фінляндії і в Білорусії, як і на Кавказі) свідчать так само про нове групування класових сил, що відбувається в процесі боротьби між буржуазним націоналізмом Української ради, Фінляндського сейму і т. п. з одного боку і радянською владою, пролетарсько-селянською революцією кожної з цих національних республік — з другого»335.

Одержавши повідомлення про рішення Всеукраїнського з’їзду Рад, РНК направив ЦВК Рад України телеграму, в якій вітав «утворення в Харкові дійсно народної Радянської влади на Україні, вбачаючи в цій робітничій і селянській Раді справжній уряд Народної Української республіки», і обіцяв уряду Української республіки «повну і всемірну підтримку у справі боротьби за мир, а також у справі передачі всіх земель, фабрик, заводів і банків трудящому народу України»336. Телеграма була підписана Леніним.

Природно, Центральна Рада не могла визнати правомірними рішення І Всеукраїнського з’їзду Рад. Атмосфера відразу стала вибухонебезпечною. За цих умов Ленін, ВЦВК, РНК, прагнучи розрядити обстановку, визнавши робітничоселянський уряд України і пообіцявши йому допомогу, знайшли можливим піти на переговори з Центральною Радою.

РНК розраховував, що успіху переговорів сприятиме те, що їх доручили провести народним комісарам — лівим есерам В. Кареліну, І. Штейнбергу і П. Прош’яну.

На засіданні РНК 19 грудня було обговорено доповіді: Прош’яна про його поїздку до Києва і попередні переговори з Радою, Сталіна про становище в Україні, Кареліна — про бесіди з делегатами від України, Менжинського про фінансові питання. У підсумку було ухвалено підготовлену В. І. Леніним резолюцію: «Вислухавши доповідь товариша Прош’яна, що мав як делегат від селянського з’їзду розмову з Винни-ченком, Грушевським і Поршем та іншими, як офіціальними представниками Ради;

—

взявши до уваги, що ці офіційні представники Ради висловили принципову готовність почати переговори про угоду з Радою Народних Комісарів на началах визнання Радою Народних Комісарів незалежності народної Української республіки і визнання Радою контрреволюційності Каледіна та його пособників;

—

взявши далі до уваги, що Рада Народних Комісарів завжди і безумовно визнавала право всякої нації, в тому числі й української, на незалежне державне існування;

—

всяка спроба усунути війну з Радою, коли б Рада визнала контрреволюційність Каледіна і не заважала війні проти нього, безумовно, бажана;

—

висловлюючи своє переконання в тому, що тільки Ради української селянської бідноти, робітників і солдатів можуть створити на Україні владу, при якій сутички між братніми народами будуть неможливі.

Рада Народних Комісарів, вважаючи в той же час за доцільне почати ділові переговори з Радою з метою усунення тих сутичок, які викликані були політикою Ради щодо загального фронту і контрреволюційного повстання Каледіна, постановляє: запропонувати Раді переговори про угоду на вказаних началах і намітити як один з пунктів, де було б, мабуть, найзручніше вести переговори, міста Смоленськ або Вітебськ»337.