– Не мели казна-чого, Джіме! Ти зовсім не втямив, в чому там суть!

– Хто? Я? А йди ти собі! Що ти мені своєю суттю баки забиваєш! Якщо в чомусь є бодай якийсь розум, то я його побачу, а в такому вчинкові, замість розуму, саме безглуздя. Адже ж ті жінки сперечалися не за половинку немовляти, а за ціле немовля; а якщо людина сподівається владнати таку суперечку однією половинкою, виходить, їй бракує олії в голові. Не говори про свого Соломона, Геку, я його знаю як облупленого.

– Кажу ж тобі, ти не втямив, у чому суть.

– Відчепись ти від мене з тією суттю! Я знаю те, що знаю. Я так собі думаю, - справжня суть глибше. Суть у тому, які в Соломона були звички. Візьми, приміром, людину, що має тільки одну чи дві дитини, - та невже ж та людина не глядітиме своїх дітей? Ні, глядітиме, ще й як! Вона знає, що дітьми треба дорожити. Візьми знову ж таки людину, що в неї аж п'ять мільйонів дітлахів по всьому будинкові гасають, - ну, то, звісно, інша річ. Їй, звісно, однаково, чи то немовля рубати надвоє, чи то кошеня. Тих дітлахів у неї і без того чортова гибель. На одну дитину більше чи на одну менше - однаковісінько для Соломона.

Зроду не бачив такого негра. Якщо він собі в голову щось убгає, то вже нічим того звідти не виб'єш. Іще такого не бувало, щоб якийсь негр отак на того Соломона нападався. Тоді я звернув розмову на інших королів, а Соломонові дав спокій. Почав розповідати Джімові про Людовіка Шістнадцятого, котрому колись, давненько вже, відтяли голову у Франції, та про його маленького сина, що звався Дофін, чи як його там, котрий теж мав королювати, а його - хвать та й у в'язницю; кажуть, що малий там і помер.

– Бідолашне хлоп'я!

– А хто каже, ніби син отой утік із в'язниці й урятувався, а потім начебто майнув до Америки.

– Оце добре! Шкода тільки, що йому тут нудно: ні з ким товаришувати. Адже ж у нас немає королів. Правда, Геку?

– Немає.

– Виходить, для нього в нас і посади не знайдеться. То що ж він тут робитиме?

– А звідки ж я знаю! Декотрі з них ідуть до поліції, а декотрі навчають наших цвенькати по-французькому.

– Отакої, Геку! Та хіба ж французи говорять не по-нашому?

– Ні, Джіме. Ти не втямив би, що вони говорять, ані словечка не второпав би.

– Отуди к бісу! Що ж воно виходить?

– Не знаю, але так воно є. Я читав у книжці про їхні дурні теревені. Ось, приміром, підходить до тебе чолов'яга та й каже: «Парле ву франсе?» Що ти тоді подумаєш?

– Анічогісінько я не подумаю, а тільки затоплю йому в пику - звісно, якщо той чолов'яга не білий. Щоб я дозволив негрові так мене вилаяти!

– Тю на тебе! Та це ж зовсім не лайка. Він просто запитує, чи ти вмієш говорити по-французькому?

– То чом же він не спитає по-людському?

– Та він так і каже. Тільки по-французькому.

– Ну, що ти мелеш? Я й слухати не хочу твоїх нісенітниць!

– Слухай, Джіме, а кицька говорить по-нашому?

– Ні, не говорить.

– А корова?

– І корова не говорить.

– А кицька говорить по-коров'ячому чи корова - по-котячому?

– Ні, не говорять.

– Так воно й має бути, щоб вони говорили поміж собою по-різному. Правда ж?

– Звісно, що так.

– І так само має бути, щоб кицька й корова говорили не по-нашому?

– Аякже, звісно.

– То чого ж ти забрав собі в голову, що француз не може говорити по-своєму, не так, як ми? Ну що ти мені на це скажеш?

– А кицька хіба людина, Геку?

– Ні.

– Отож і нема потреби, щоб кицька говорила по-людському. А корова хіба людина? Чи, може, вона - кицька?

– Ні, вона не те й не те.

– Ага! Ну, то вона й не повинна говорити ні по-людському, ані по-котячому. А француз - людина?

– Авжеж.

– Тож-бо то й є! То чого ж він, стонадцять чортів йому в печінку, не говорить по-людському? Що ти мені на це скажеш?

Я побачив, що даремно сперечатися з негром. Свого розуму йому не вкладеш. І я замовк.

Розділ XV

Ми думали за три ночі добратися до Каїра, на кордоні штату Іллінойс, де Огайо впадає в Міссісіпі, - саме туди ми й прямували. Ми збиралися продати пліт, пересісти на пароплав і попливти вгору річкою Огайо до вільних штатів, де нам не загрожували ніякі небезпеки.

Ну, а другої ночі впав такий туман, що ми вирішили пристати до зарослого кущами берега, бо то дурне діло пливти у тумані! Та коли я, тримаючи напоготові линву, під'їхав у човні до тих кущів, то побачив, що нічого підходящого нема - стирчать лише самі тоненькі прутики. Я обмотав линву круг одного кущика, що ріс при березі, але там була бистра течія і пліт мчав так швидко, що вирвав того кущика з корінням і потяг його за собою. Тим часом густий туман повивав геть усе навколо, і мені стало так страшно, що, мабуть, із півхвилини я не міг зрушити з місця, а пліт уже зовсім зник з очей: за двадцять кроків нічого не можна було розібрати. Стрибнувши в човен, я перебіг на корму, схопив весло й почав відштовхуватися від берега. Але човен не рухався з місця. Я так поспішав, що забув його відв'язати. Я схопився й кинувся відв'язувати линву, та руки в мене тремтіли від хвилювання, і я довго не міг розв'язати вузла.